Читати книгу - "Ловець тіні, Донато Каррізі"

Подароване дощем перемир’я завершувалося, наступна ніч могла принести нові жертви.

Однак Маркус знав, що йому слід остерігатися й тих, хто полював на монстра. Він був упевнений, що йдеться про осіб, яких він бачив на відеозапису, врятованому від пожежі в інституті «Гамельн».

Старший санітар, без сумніву, загинув у полум’ї пожежі, лікаря Астольфі теж не було вже серед живих. Залишалися санітар з однією рукою і рудоволоса жінка. Звісно, окрім професора Кроппа.

Заправляв усім психіатр.

На станції «Терміні» Маркус пересів на іншу гілку метро, у напрямку П’єтралата. Багато хто з пасажирів у вагоні тупився в безкоштовну газету, яку роздавали на вході до станцій метро. То був позачерговий випуск, присвячений «пробудженню» Діани Дельґаудіо. Дівчина написала на аркуші паперу одне слово.

Вони.

Хоча журналісти вважали інакше, Маркус відкидав думку, що вона хотіла повідомити, ніби в лісі біля Остії на неї напав не один чоловік, а кілька. Ішлося не про банду, нападник був один. І він, можливо, зовсім скоро дізнався б про нього більше.

Кілька хвилин по тому він прибув до станції призначення. Будинок для людей похилого віку був розташований у білій споруді, зведеній у строгому неокласичному стилі. Вона налічувала три поверхи, навколо розлягався парк, оточений чорною огорожею з кованого заліза. Маркус попередив черниць про свій візит по телефону.

Він прибув туди як священник. Цього разу сан став йому як ніколи в пригоді.

Мати-настоятелька прийняла пенітенціарія в залі, де перебували літні гості закладу, за кілька хвилин до шостої вечора, коли подавали вечерю. Хтось сидів на дивані перед телевізором, хтось грав у карти. Якась блакитноволоса жінка грала на піаніно, киваючи головою в такт музиці та своїм думкам, що переносили її до невідомо яких згадок минулого, а ще вона похитувала плечима в ритмі вальсу.

— Ото і є синьйора Феррі, — кивнула настоятелька у бік жінки на інвалідному візку, що сиділа біля вікна з відсутнім поглядом. — Вона не завжди в собі. Часом зовсім нічого не тямить.

Її звали Вірджинія Феррі, їй уже виповнилося вісімдесят з гаком.

Маркус підійшов ближче:

— Добрий вечір.

Жінка повільно повернула голову, щоб побачити, хто її привітав. У неї були зелені очі, як у кішки, що по-особливому блищали на світлій шкірі обличчя. Шкіру по всьому тілі вкривали коричневі плями, характерні для її віку, а от на обличчі вона була дивовижно чистою і гладкою. Волосся на голові ріденьке й закублене. Одягнена жінка була в нічну сорочку, однак міцно тримала шкіряну сумочку, поставлену на коліна, ніби кудись збиралася поїхати з хвилини на хвилину.

— Мене звати отець Маркус, я священник. Можна мені з вами поговорити хвилинку?

— Звісно, — відповіла та несподівано дзвінким голосом. — Ви тут через весілля?

— Яке весілля?

— Моє, — з готовністю повідомила жінка. — Я вирішила вийти заміж, а черниці не дають згоди.

Маркус подумки погодився з матір’ю-настоятелькою, коли та говорила, що жіночка трохи не в собі. Але все одно вирішив спробувати:

— Ви синьйора Вірджинія Феррі, чи не так?

— Авжеж, це я, — підтвердила вона з ноткою підозри в голосі.

— І ви працювали домоправителькою в родині Агапових у вісімдесятих роках?

— Я присвятила тому дому шість років свого життя.

«Добре, — вирішив Маркус, — це та особа, що мені потрібна».

— Можна поставити вам кілька запитань?

— Можна, чому ж ні?

Маркус узяв стілець і сів поряд з нею.

— Що за чоловік був синьйор Агапов?

Жінка помовчала кілька хвилин. Пенітенціарій уже навіть почав побоюватися, що пам’ять їй зрадила, однак він помилявся.

— Він був чоловіком суворим, жорстким. Гадаю, йому не подобалося жити в Римі. Він працював у російському посольстві, однак багато часу проводив удома, зачинившись у своєму кабінеті.

— А його дружина? Адже в нього була дружина чи ні?

— Синьйор Агапов був удівцем.

Маркус відзначив подумки цю інформацію: Анатолій Агапов мав сувору вдачу й мусив виховувати своїх дітей без дружини. Можливо, батько з нього був не дуже.

— Синьйоро Феррі, якою була ваша роль у домі?

— Я керувала роботою прислуги, усього восьмеро осіб із садівниками, — мовила вона з гордістю.

— Будинок був великий?

— Неймовірно великий, — констатувала вона. — Ціла вілла на околиці Рима. Щоб дістатися туди щоранку, доводилося годину їхати транспортом.

Маркус здивувався:

— Ви що, не мешкали разом із сім’єю?

— За наказом синьйора Агапова ніхто із чужих не повинен був залишатися в будинку після заходу сонця.

«Дивно», — подумав пенітенціарій. І відразу уявив оту величезну порожню віллу, де мешкали тільки суворий батько та двоє діток. Напевно, не найкраще місце для щасливого дитинства.

— А що ви можете розповісти мені про близнюків?

— Про Віктора та Ганну?

— Ви їх добре знали?

Жінка невдоволено скривалася:

— Більше ми бачили Ганну. Вона інколи втікала з-під батькового контролю й прибігала до нас на кухню, а ще любила спостерігати за нами, коли ми виконували якусь хатню роботу. Така сонячна дівчинка була.

Маркусові сподобалося оте визначення. Утім що означало оте «втікала з-під батькового контролю»? «Батько був авторитарний…»

— Діти не ходили до школи, у них навіть домашнього вчителя не було. Синьйор Агапов особисто їх навчав. І друзів у них теж не було. — Тут старенька знову повернулася до вікна. — Мій наречений має прибути з хвилини на хвилину. Можливо, цього разу привезе мені квіти.

Маркус пропустив останню фразу повз вуха й продовжив про своє:

— А Віктор? Що ви можете розповісти мені про хлопчика?

Жінка знову зосередила свою увагу на ньому.

— Ви мені, мабуть, не повірите, однак за шість років я бачила його лише вісім чи дев’ять разів, не більше. Він завжди безвилазно сидів у власній кімнаті. Час від часу ми чули, як він грає на піаніно. Грав дуже добре. А ще він був справжнім генієм у математиці. Одна з покоївок, коли прибирала в нього в кімнаті, знайшла купу аркушів, списаних розрахунками.

Убивця-савант, вчений психопат.

— А ви з ним колись розмовляли?

— Віктор не розмовляв. Він мовчав і спостерігав. Кілька разів я заставала його за тим, що він нишком підглядав за мною, сховавшись у кімнаті. — Жінка аж здригнулася від тієї згадки. — А от сестра була така весела,