Читати книгу - "Ловець тіні, Донато Каррізі"

Та інформація теж була дуже важлива для пенітенціарія: Віктор жив у постійному змаганні із сестрою. Ганна тішилася увагою батька, а Віктор тієї уваги не мав. Можливо, для дев’ятирічного хлопчика то могло стати достатньою причиною для вбивства.

Старенька знову відволіклася:

— Настане день, коли мій наречений приїде й забере мене звідси. Я не хочу тут помирати, я хочу заміж.

Маркус знову повернув її до розмови:

— А якими були стосунки між двома дітьми? Віктор та Ганна дружили?

— Пан Агапов навіть не намагався приховати свою прихильність до Ганни. Гадаю, Вікторові це завдавало болю. Він, наприклад, відмовлявся їсти в товаристві батька й сестри. Пізніше синьйор Агапов їжу відносив йому до кімнати. Інколи ми чули, як діти сварилися, однак разом проводили багато часу. Найбільше їм подобалося грати в схованки.

«Настав час розбудити в пам’яті болісні згадки», — подумав пенітенціарій.

— Синьйоро Вірджиніє, як померла Ганна?

— О господи! — вигукнула жінка, сплеснувши руками. — Одного ранку я приїхала на віллу разом з рештою прислуги, і ми побачили синьйора Агапова, який сидів на сходах, що вели до будинку. Обхопив голову руками й не тямився з горя. Казав, що його Ганнуся померла, що лихоманка забрала її в нього.

— І ви повірили?

Старенька спохмурніла.

— Спершу повірила, аж поки ми не знайшли кров у ліжку дівчинки й ніж.

«Ніж, — повторив подумки Маркус, — та сама зброя, якою користувався монстр, щоб убивати жертв жіночої статі».

— І ніхто не заявив про смерть до поліції?

— Пан Агапов був чоловіком дуже владним, що ми могли вдіяти? Він відразу відправив труну з тілом до Росії — мовляв, для того щоб Ганнусю поховали поряд з матір’ю. А по тому звільнив нас усіх.

Напевно, Агапов скористався своєю дипломатичною недоторканністю, щоб приховати те, що трапилося.

— Він віддав Віктора до закритого приватного коледжу, а сам зачинився в тій віллі до кінця своїх днів, — сказала жінка.

«Ніякий то був не коледж, — хотілося заперечити Маркусу, — а психіатрична клініка для дітей, що вчинили страшні злочини. Таким чином Віктор уникнув судового процесу. І батько сам себе засудив до такого покарання».

— Ви прийшли сюди через отого хлопця, отче? Він щось накоїв, чи не так? — запитала злякано старенька.

Маркус не наважувався їй відповісти.

— Боюся, що так.

Жінка задумливо кивнула. «Так, ніби завжди про це знала», — завважив Маркус.

Вірджинія відкрила сумочку, яку тримала на колінах, покопирсалася в ній і знайшла блокнотик із квітчастою обкладинкою. Погортала його і вийняла кілька світлин. Знайшовши ту, що шукала, простягнула її Маркусові.

Світлина була давня, пожовкла від часу — мабуть, ще з вісімдесятих років, певно, автознімок. У центрі світлини стояв чоловік, не надто високий, огрядний, років п’ятдесяти. У синьому костюмі, краватці й жилеті. Анатолій Агапов. Волосся зачесане назад, акуратна чорна борідка. Праворуч від нього — дівчинка в сукні з червоного оксамиту, волосся не дуже довге, але й не коротке, перев’язане стрічкою. Ганна. Єдина, хто на світлині усміхався. Ліворуч від чоловіка — хлопчик. Теж у костюмі з краваткою. Волосся підстрижене півколом, чуб низько спадає на очі. Маркус його впізнав: той самий хлопчина, якого він бачив на відеозапису з інституту «Гамельн».

Віктор.

Вигляд засмучений, зосереджений на об’єктиві, такий, як на відеокамері в той час, коли Кропп його розпитував. У Маркуса знову виникло неприємне відчуття, ніби хлопчина через оту світлину здатний бачити теперішнє. І дивиться саме на нього.

Пенітенціарій завважив дивну деталь. Анатолій Агапов тримав за руку сина, але не Ганну.

Хіба не вона була батьковою мазункою? Щось тут не так… То був жест любові чи спосіб виявити свою владу? Батькова рука правила за повідок?

— Можна мені взяти? — запитав Маркус у старенької.

— Ви ж мені її потім повернете, отче?

— Так, — пообіцяв пенітенціарій і підвівся зі стільця. — Дякую вам, синьйоро Вірджиніє. Ви мені дуже допомогли.

— Як? Ви не хочете познайомитися з моїм нареченим? Він уже зараз приїде, — промовила старенька. — Він приїжджає щовечора о цій годині, зупиняється на вулиці, по той бік огорожі. Поглядає на моє вікно, щоб переконатися, що зі мною все гаразд. А потім вітає мене. Він завжди зі мною вітається.

— Іншим разом, — пообіцяв їй Маркус.

— Черниці думають, що я божевільна, що я все вигадую. Але все це правда. Він молодший за мене і, хоч у нього немає однієї руки, все одно мені дуже подобається.

Пенітенціарій завмер від несподіванки. Пригадав санітара з інституту «Гамельн», якого бачив на відео минулого дня.

Фернандо, безрукий.

— Ви могли б сказати мені, де ваш наречений зупиняється, коли приходить провідати вас щовечора? — запитав він, поглянувши у вікно.

Старенька усміхнулася, зрадівши, що нарешті їй хтось повірив.

— Біля отого дерева.

Перш ніж Фернандо збагнув, що діється, Маркус уже кинув його на землю, впавши на нього всім своїм тілом, і придавив йому горлянку рукою.

— Ти наглядаєш за старою, щоб пересвідчитися, що ніхто з нею не спілкується? Щоб ніхто не дізнався правду, не дізнався, що Віктор…

Чоловік задихався.

— Ти хто такий? — ледве прохрипів з останніх сил, вирячивши очі.

Маркус натиснув ще сильніше.

— Хто тебе прислав? Кропп?

Чоловік захитав головою.

— Прошу тебе, Кропп тут ні до чого.

У порожньому рукаві його широкого темного піджака обрубок руки бився об землю, як рибина, безпорадно викинута на берег.

Маркус послабив хватку, щоб той зміг говорити.

— Тоді поясни мені…

— Це я сам, з власної ініціативи. Джованні попередив нас, що хтось розпитував довкола. Хтось не з поліції.

Джованні — так звали старшого санітара, який ночував у підземеллі інституту «Гамельн». Чоловіка в синіх черевиках.

— Я прийшов сюди, бо подумав: той, хто розпитує, згодом добереться й до домоправительки. — Він заплакав. — Прошу тебе, я все розповім, я хочу вибратися із цієї історії. У мене вже терпець уривається, сили покидають.

Однак Маркус не вірив у те, що Фернандо говорить правду.

— Чому я маю тобі вірити?

— Тому що я виведу тебе на Кроппа.

5

Решту дня Сандра більше не думала про оте дивне повідомлення.

Вийшовши з квестури