Читати книгу - "Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта"

Аларіону знадобилося кілька днів, щоб вистежити Алека, і зрештою, коли хлопець вийшов з дому на роботу, він зробив свій хід. Мить – і темна магія огорнула тіло юнака, вириваючи його з реальності. Алек навіть не встиг збагнути, що сталося. Відчуття землі під ногами зникло, повітря стиснулося навколо, а коли він знову опинився на твердій поверхні, перше, що побачив, була похмура безлюдна місцевість.

Порожнеча. Морок. І лише одна постать перед ним.

Аларіон.

Хлопець похолов. Він різко відсахнувся, обіймаючи себе за лікті, ніби це могло захистити його від просякнутого темрявою мага.

– Вибачте… що здав Вас… Я не хотів… – Алек заїкався, його голос тремтів. – Я… я злякався! Відпустіть мене! Я Вас не знаю!

Аларіон просто всміхнувся, нахиливши голову:

– Зате я знаю тебе, – промовив він спокійно, майже лагідно. – Ти сказав їм про мою дитину?

– Ні! – хлопець затрусив головою. – Тільки про Вас… Я… я ніколи не хотів би скривдити Вашу дитину… Я все розумію…

– Ти вирішив очистити свої спогади після пережитого. І я не уявляю, через що ти пройшов, щоб прийняти таке рішення… Але моя маленька Лола пам’ятає тебе, – він зробив крок уперед, і хлопець напружився. – А отже, мені потрібно, щоб і ти згадав. Бо я мушу знайти її рідню. Навіть ціною… – чоловік змахнув рукою. – …твоєї дитячої психіки. Вибач мені.

– Що?! 

– Ти був моїм слугою, Алеку. А я був принцом. Потім королем. Я не знаю, що затьмарило мою магію і що я накоїв. Але підозрюю, що сам стер свої спогади перед судом, аби не видати щось жахливе…

Алек мовчки дивився на нього, помалу відступав.

Аларіон не замовкав: 

– Я втік із в’язниці… власне двічі… але… – знизав плечима, посміявшись. – Коли тікав вперше, то знайшов дитину. Так прив’язався до неї, що можу назвати своєю. Але вона не моя. І я маю знайти її батьків. Після цього можна й за ґрати – щойно знатиму, що вона щаслива і поруч з сім’єю, – зробив павзу. – А для цього мені потрібно, щоб ти згадав.

– Якщо я вирішив забути Вас, – голос Алека повен відчаю, – то відчепіться від мене! Ви мені ніхто! Якщо я колись був слугою, то тепер я вільний!

Аларіон зітхнув, нахиливши голову.

– Невільником ти ніколи не був, Алеку, – зітхнув він і цокнув язиком. – Я любив тебе, як сина.

І розповів хлопцеві все. До самісінького моменту, як почав помічати провалля в пам’яті, уже сидячи в тісній квартирці з дитиною на руках. 

Алек раптом почав: 

– Я згоден спробувати все згадати… якщо Ви відпустите мене, і здастеся, щойно знайдете батьків дитини! 

Аларіон простягнув йому руку, щоб закріпити домовленість.

– Але, – Алек стряхнув руками, – для цього нам потрібно до госпіталя Санктум, де я колись працював, коли почалася війна. Це я точно пам’ятаю, це я не забув… Там, на другому поверсі, є цілителі, які уміють стирати спогади… 

Віолетта теж там працює. Мабуть, воно й не дивно. Це ж найбільший госпіталь з усіма відділеннями.

– Я піду туди, – хлопець схлипнув, – і запитаю, чи можна усе повернути… Хочу попрощатися з Вами назавжди якнайшвидше.