Читати книгу - "Повість про останню любов, О. Каліна"

— Як це — не вірити таткові? — знову здивувався син. Між ними дійсно були дуже довірливі стосунки.

— Сам побачиш, — сказала я і з острахом відчинила двері палати.

Ігор лежав у ліжку — малий, зморщений, схудлий. Тільки зараз я зрозуміла, що той, хто пам’ятав колишнього Ігоря й давно його не бачив, може не впізнати. Зміни були разючими.

Костя на мить завмер — здивований, отетерілий, розгублений. Він нерішуче озирався до мене, наче шукаючи підтримки.

— Ігорю, — промовила я до чоловіка, — я Костю привела.

— Ти знаєш, що я тобі не батько? — втупивши очі в малого, раптом грубо запитав Ігор. — Твоя дорогоцінна матінка виходила за мене заміж уже з отакенним, — він звів півколом руки догори, — пузом. А батько твій, справжній батько — якийсь пройдисвіт, за яким вона, — він тицьнув у мене схудлим пальцем, на якому стирчав ніготь, мов кіготь хижого птаха, бо Ігор не давав їх зрізати, — усе життя сохла. Та й зараз сохне!

Ігор дивився на мене злобними маленькими, мов у кабана, очицями. От дивина — обличчя його марніло, очі б мали більшати, та вони западали вглиб черепа.

— Думаєш, курва ти й твоя мати, я не знав, що ти мною гидувала? — просичав Ігор, дивлячись на мене. — Усе терпів. Вилупка твого прийняв, як рідного. А ти донечку мою не любила-а-а-а-а, — раптом заплакав-завив Ігор (такі перепади настрою стали траплятися дедалі частіше), — мою дівчинку! Чого ти цього притягла? Де моя донька?! — У голосі Ігоря прозвучала погроза, він хотів встати, та не зміг: усе-таки був іще занадто слабкий.

Та цього було досить, щоб Костя миттю кинувся до мене і, вчепившись за руку, благально заглянув в очі: мовляв, ходімо звідси.

«Що я накоїла! — думала я, виводячи малого з палати під глузливі й непристойні викрики Ігоря. — Скалічила дитину!»

Раптом, мов з повітря, перед нами з’явився завідувач неврології. Він неприязно глянув на мене й пробурмотів:

— Нічого кращого не змогли вигадати, аніж привести дитину до такої хворої людини? — і додав: — Переводитимемо вашого чоловіка. До психіатрії. Він явно не наш клієнт, — зітхнув завідувач, — жаль. Такою людиною був! І таким фахівцем!

Мені хотілося закричати: «Не потрібно Ігоря до “психушки”!» Та вибору не було.

Костя після тих відвідин ходив мовчазним і похмурим днів зо два. Та все ж я відчула деяке полегшення: він нормально спав уночі, йому не снилися жахіття, він не став грубим чи занадто переляканим. Тільки весь час про щось напружено думав. Я не мала сили поцікавитися, що в нього на душі, утомлена безкінечними стресовими чергуваннями біля Ігоря. Ледве доповзала до ліжка й миттю засинала, інколи навіть не роздягаючись. Чула крізь сон, як мама заходить до кімнати і, зітхаючи, дивиться на мене.

На третій день Костя врешті-решт підійшов до мене й сказав:

— Я хочу побачити свого справжнього батька.

Він не питав, чи правду сказав Ігор, він її відчув. Моє дитя було набагато дорослішим за свій вік.

Я знала, що відпиратися нема сенсу. Костя повірить батькові, хай навіть такому, а не мені.

— Навіщо це тобі? — тільки й спитала я.

— Треба, — твердо відповів малий.

— Не знаю, де його шукати, — розвела я руками. — Багато років тому я зробила вибір між ним і твоїм батьком, тобто Ігорем, — виправилася я, — бо кращого за нього нема в цілому світі. Відтоді я нічого не чула про Костю.

— Ти назвала мене на його честь? — здивувався малий.

— Тоді я любила його понад усе. Здавалося, що він єдиний чоловік моєї долі. Та виявилося, що це зовсім не так.

— Хіба, мамо? — перепитав Костя. — Мені завжди здавалося, що ти трохи сторонишся татка.

Господи! Ну чому це має розуміти дев’ятирічна дитина?

— Може, твоя правда, синку. Але татко тут ні до чого. Справа в мені. Неправильна в тебе мама, трохи недоладна, — зітхнула я.

Костя раптом підбіг до мене, обійняв міцними рученятами.

— Ні, ні! Ти найкраща у світі, мамо! Найкрасивіша, наймиліша й найщедріша. Просто в тебе було складне життя! Хіба я не розумію? — уже зовсім по-дитячому він шморгнув носом.

— Так, мені було непросто, але все в минулому.

— А татко? — запитав він. — Як він тепер? І що тепер з ним… таким ми робитимемо? Мамо, мені здається, він небезпечний. Я його боюся… такого!

Я зітхнула. Так, уже й сама розуміла, що в такому стані, як зараз, Ігор становить небезпеку. Мине ще трохи часу, і він повністю відновиться фізично. Лікарі й так дивувалися, як швидко це йому вдається після травм, фактично несумісних із життям. Удома Ігорю залишатися не можна. Це я остаточно зрозуміла після його зустрічі із сином. Якби ж він виявляв агресію тільки до мене! Але він міг зачепити дітей, навіть Злату. Це вже була людина з повністю вивернутою свідомістю.

— Татка переведуть до психіатричного відділення! — Цієї миті я зрозуміла, що дам згоду на це, як би не боліло серце.

— До психів? — ахнув Костя, але, уважно подивившись мені в очі, зітхнув. — Мабуть, ти маєш рацію, мамо. Він колись знову стане… — малий зам’явся, — ну, знову татком?

— Не знаю, синку. І, мабуть, ніхто цього не