Читати книгу - "Повість про останню любов, О. Каліна"

Малий замовк, притулившись до мене всім тілом. Про щось знову напружено думав.

— Розкажи мені про того, іншого батька, — раптом попросив малий.

Що я могла йому розповісти? Повідати про те, що любила Костю-старшого більше за життя? Що він про­йшовся по моїй душі брудними кирзовими чоботями, витоптавши в ній усе, що було живого? Що виявився не тією людиною? Але що за згадки про нього в мене досі перехоплює подих? Навіщо дитині це знати?

— Він був дуже гарним, — тільки й сказала я, — ви схожі. Неймовірно. У вас обох є те, що приваблює мимоволі. Навіть якщо людині цього не хочеться. Навіть якщо це до біди, — вихопилося в мене.

Не варто було цього казати!

— Він був таким поганим? — відразу второпав Костя. — Чому ж ти його любила, мамо?

Як пояснити дитині, чому я любила того чоловіка? Те, що мене з розуму зводили запах його шкіри, глибока зелень очей? Я не знала, чому любила його. Якщо оцінити тверезо, любити його не було за що. Ненадійний, самозакоханий…

При одній думці про якого підгиналися коліна…

— Він не був поганий, — сказала я Кості, — він був такий, як був. А любила… Просто тому, що любила. Кожного з нас є за що любити й ненавидіти.

— Я хочу його бачити! — заявив малий.

— Ні! — похитала я головою й повторила вже твердіше: — Ні!

Я не хотіла повернення Кості в моє… наше життя. Нічого доброго з того б не вийшло. Та сталося не так, як гадалося і хотілося.

Ігоря перевели не просто до відділення психіатрії, а до психіатричної лікарні із суворим режимом. Після лікарського консиліуму його визнали «особою, що в стані неосудності може вчинити суспільно небезпечні діяння». Як я не вмовляла лікарів, запевняючи, що догляд за Ігорем удома буде кращим, головний лікар «психушки» (Хіба не так? То була справжня «психушка») залишався невблаганним.

— Я не хочу понести кримінальну відповідальність за те, що піддався вмовлянням, — твердо заявив він. — Ваш чоловік суспільно небезпечний. Це бачу не я один. Його поведінка не прогнозована. Він може нашкодити і вам, і вашим дітям.

Я це прекрасно розуміла. Але як сказати Костику й Златі, що відтепер свого тата вони зможуть побачити хіба за лікарняними ґратами? З іншого боку, хіба можна наражати їхнє життя на небезпеку? Вибір переді мною був важкий, але не великий. І я вибрала дітей. Ігор «оселився» у психлікарні.

О, як же він на мене злився! Адже він усе розумів! Ігор не втратив розум, він просто втратив себе колишнього.

— Курво! — відтепер чоловік називав мене лише цим «іменем». — То, значить, так ти зі мною вчинила? Я пригрів тебе з твоїм виродком. Де б ти була зараз, якби не я? У селі коровам хвости крутила? — а потім різко, майже переходячи на улесливий шепіт: — А тепер розкажи мені, як ти зі своїм Костиком тра…сь. Мені цікаво! — і знову переходив на крик: — Чим я тобі в ліжку не міг догодити?! О, я так намагався! Але ти, курво, як та колода була! Заліз — зліз, ти ж більше нічого не давала мені із собою робити! Хіба про таке кохання я мріяв?! — і знову улесливо: — Роздягнися зараз переді мною. Ти така гарна! Ти завжди зводила мене з розуму! Роздягайся, кажу! — знову крик. — Я ще поки твій законний чоловік! Маю право вимагати! Роздягнися і повигинайся, щоб я побачив усю твою принаду!

Ці перепади настрою — від крику до лестощів — зводили мене з розуму. Після відвідин Ігоря я поверталася додому з відчуттям, наче на мене вилили тонну бруду, а потім витиснули, як ту ганчірку, і витерли мною підлогу.

— Покинь його! — одного разу сказала мама. Вона вже майже три місяці жила зі мною та дітьми, тільки зрідка навідуючись до села. Та скоро вони з Павликом мали повернутися додому.

— Як покинути? — не зрозуміла я.

— Розлучися з ним офіційно. Якщо він визнаний недіє­здатним, ти маєш на це повне право.

— Звідки тобі відомо?

— Ми з дітьми часто гуляємо неподалік у парку. Познайомилася з однією бабусею, вона юристка колишня, тепер, як і я, онуків няньчить. Розговорилися, вона й сказала, що за законом ти маєш право розлучитися з недієздатним чоловіком.

Мені не дуже сподобалося те, що мама роздзвонює про нашу біду всім навколо. Та я не могла заборонити їй спілкуватися з людьми.

Мама, ніби вгадавши мої думки, поспішила заспокоїти:

— Я не казала, що це страхіття сталося з тобою, просто розповіла, що, мовляв, така історія в однієї далекої родички.

Дивно… Мама раніше не могла похизуватися делікатністю. А ще мене чомусь боляче шпигонула її фраза про далеку родичку. Видно, згадалося дитинство, коли я відчувала, що абсолютно чужа для власної матері.

— За законом, можна розлучитися, — втомлено відповіла я, — а як бути із совістю, мамо? Ігор фактично врятував мене, коли я була в безвиході. Любив мене й дітей понад усе. А я відплачувала йому тим, що ледве терпіла. Така гарна, вірна й добра дружина! — Я криво посміхнулася.

— А хіба ти колись була йому невірною? — здивувалася мама.

Я задумалась. Так, я залишалася вірною Ігореві. Та, будучи чесною перед собою, мусила зізнатися: тільки тому, що після Кості мене не приваблював жоден чоловік. Дурдом «Веселка», як любить казати Світланка. Може, я однолюбка? Не знаю, не знаю… Нічого я не знаю.

— Була вірною Ігореві, — запевнила я маму, — не хвилюйся за мою моральність. І розлучатися з ним