Читати книгу - "Гармонія , Анна Стоун"

Вона сильніше стисла його плече, намагаючись хоч якось привести до тями.

— Це я, Рада!
— Чому ти рада? — ледь ворухнувши язиком, пробурмотів Альбрехт. — Залиш мене.
— Ні! Ходімо у вбиральню. 

Але сперечатися з п'яним було марно. Рада озирнулася в пошуках чогось, у що можна було б набрати води, та нічого не знайшла.

— Ходімо! — зусиллям піднявши його, вона ледь не впала сама.

Якось таки довела його до кімнати за дверима. Там була велика ванна, шафа з безліччю пляшечок — олії, настої, речі, якими Альбрехт, схоже, ніколи не користувався.

Вона відкрутила кран і підставила його голову під холодну воду. Альбрехт спробував її відштовхнути, але Рада й не думала відступати.

За кілька хвилин він був мокрий, але тверезий. Вона допомогла йому повернутись до спальні і посадила у крісло.

Не питаючи дозволу, відкрила шафу, шукаючи сухий одяг. Коли озирнулася, побачила, як він сидить, опустивши голову. Вона знала, що він відчуває. Сама свого часу не цуралася випивки у веселій компанії.

Передавши йому чистий одяг, вона делікатно відвернулася, щоб дати йому змогу переодягнутись. Їй не хотілося, щоб Белла, коли повернеться з їдальні, застала її тут. Тому Рада швидко підійшла до дверей і замкнула їх на ключ.

— Що з тобою відбувається?

Альбрехт знизав плечима, уникаючи її погляду.

— Це через мене? Чи через Беллу?
— Неважливо. — втомлено відказав він.
— Ні! Важливо! Я не дозволю тобі спитися! Коли я повернуся у свій час…

Альбрехт прикусив губу, ледве стримуючи стогін.

У свій час? Мій дім тепер тут! — хотілося їй закричати.

— Мені боляче дивитися на тебе! Колись твої очі світилися! У них було стільки впевненості, тепла. Ти ж — хоробрий воїн!
— Я не воїн. — тихо прошепотів він.
— Ти чудово показав себе на полі бою! Ти сильний! Я тебе прошу…

Альбрехт відкинув голову на спинку крісла.

— Ні, Радо. Я — слабкий.
— Не кажи так! Альбрехт! — вона ледь не схлипнула. — Я не хочу тебе втратити! Мені ще ніколи не було так добре, як із тобою! І тепер мені боляче бачити, як ти в'янеш на моїх очах…
— Раніше тебе це не цікавило… — тихо сказав він, відвертаючись.

Рада зрозуміла, про що він. Їй захотілося провалитись крізь землю.

— Зрозумій мене… На мені лежить прокляття. Я ніколи нікого не зможу покохати.
— Ти боїшся за себе?
— Ні. За того, хто розділить його зі мною. Тому прошу… не треба. Залишмося друзями. У тебе все попереду. Тільки… — вона не змогла закінчити. — Просто не забувай, хто ти… — і, раптово підсунувшись ближче, швидко поцілувала його в щоку.

Навіть сама здивувалася цьому пориву.

Очі Альбрехта раптом спалахнули. Вона ніколи ще не бачила в них такого вогню. Невже вона щойно подарувала йому надію?

«Ні. — Рада відступила. — Ні! Я не можу цього зробити!»

Вона вже хотіла піти, але, зробивши два кроки, зупинилася й озирнулася. Альбрехта хилило в сон. Він виглядав страшенно втомленим.

— Лягай. Поспи. Я ще трохи посиджу.

На диво, він погодився одразу. Мабуть, йому й справді було так погано, що він більше не мав сил сперечатися.

Коли він заснув, у двері постукали. Рада завмерла, почувши голос Белли.

«Іди. Залиш його!» — вона мовчки благала, щоб та почула її думки.

Вона не могла дозволити Беллі розбудити його. І взагалі — не могла дозволити їй бути поруч. Але ж не залишатись тут усю ніч?

Сівши на край ліжка, Рада тільки тепер помітила, що стежить за його сном.

«Він же просто мій друг…»

Та з кожним його подихом вона все більше ненавиділа Беллу. Вже була готова вчепитися їй у волосся, зробити будь-що, аби вигнати її звідси. Альбрехта вона нікому не віддасть. Бо він — її.

Дівчині нічого не заважало просто лягти поруч. А що в цьому такого? Може, доля вирішиться сама собою.

Але вона не могла.

Вона ще не до кінця розуміла, що саме відчуває до нього. Та точно знала одне: дуже боїться закохатися. Бо його життя для неї вже давно важливіше за власне.

Тому Рада сіла в крісло неподалік від ліжка — аби на всяк випадок бачити його. Голод минув, і вона несподівано задрімала.

Прокинулася вже на ліжку. Вона й сама не зрозуміла, як туди потрапила. Розплющивши очі, побачила Альбрехта, що стояв біля вікна. За вікном уже світало.

Рада ніяково поворухнулася.

— Ал… — тихо покликала вона.

— Ти прокинулась? — обернувся Альбрехт.

— А чому я на ліжку? — розгублено запитала вона.

— Ти заснула в кріслі. Тож я тебе переніс.

— А ти де був?

— Усе добре. Ми просто помінялися місцями. Я спав у кріслі. — посміхнувся він. — Не хотів тебе будити.

Рада поспішно підвелася. Раніше її нічим не можна було збентежити, але зараз вона почувалася вкрай незручно.