Читати книгу - "Чотири подвиги, Сергій Оріанець"

Місто обіймало їх теплом вечірніх вогнів, шепотіло голосами перехожих і пахло свіжою кавою, коли Софі потягла Вортимера за руку. Її очі сяяли, як зірки, що спустилися на бруківку міста, а напруга попереднього дня в кабінеті розтанула в її дзвінкому сміху. Кинувши погляд через плече, вона гукнула:
— Бро, пішли в L’Esquisse Art Café! Там такий вайб, що ти забудеш про всі ці залізні дракони й таємничі сторінки. Стейки, кава, а потім — стендап із дядьком. План — вогонь, кажу ж тобі!

Вортимер кивнув, ще відчуваючи відлуння віскі в горлі. Його усмішка була кривою, але теплою, ніби сонце пробивалося крізь хмари давніх думок. Він ступав за нею, і кожен крок відгукувався в грудях ритмом копит, що давно затихли на полях битв. Місто манило, і він, хоч не до кінця розумів її “вайб”, відчував, як цей світ кличе його сильніше, ніж меч чи замок.

Перед ними виріс L’Esquisse Art Café — не просто будинок, а диво, що змусило Вортимера завмерти. Фасад гнувся, мов хвиля, цегла танцювала під невидимим вітром, а прорізи в стіні складалися в назву, ніби шепотіли заклик до тих, хто готовий зруйнувати межі. Софі зупинилася поруч, її голос задзвенів, як дзвінкий трек:
— Бачиш, бро? Це не просто стіна — це четверта стіна, яку розвалили, щоб ми з тобою були не глядачами, а частиною шоу. Сучасні архітектори замутали тут космос, реально. Як тобі?

Вортимер нахилив голову. Його очі, гострі, як лезо меча, ковзнули по цегляних вигинах. У його світі стіни були фортецями — холодними, непохитними, із запахом вогкості й заліза. А тут…
— Це не стіна, Софі, — промовив він, і його голос загудів, ніби далекий грім, з легким молодіжним відголосом. — Це звір, що дихає свободою. У моїй епосі мури ховали королів і гріхи, а тут вони співають, мов барди перед боєм. Хто ці маги, що змусили камінь танцювати?

Софі розсміялася, її сміх задзвенів, як дзвіночок у сутінках.
— Не маги, бро, а архітектори! Хоча, може, ти й правий — у них є щось від чаклунів. Ходімо всередину, там ще крутіше.

Вони ступили в зал, і Вортимер відчув, як повітря стиснулося — не від страху, а від дива. Дзеркала на стінах множили світло, ніби кришталеві щити відбивали стріли сонця, а спрямовані промені танцювали, створюючи безмежність. Софі махнула рукою, ніби малюючи в повітрі:
— Клас, правда? Це як театр Ренесансу, тільки без занудства. Дзеркала й світло — чиста магія, бро. Ти ніби на сцені, але без сценарію. Як тобі вайб?

Вортимер завмер. Його погляд ковзнув по відображеннях — сотні Антуанів дивилися на нього, а за ними ховалася тінь воїна, що колись тримав меч.
— Це не зал, а небесний чертог, — видихнув він, і його голос затремтів від захвату. — У мої часи ми бачили зірки над полями, але тут вони впали в дзеркала, як у колодязі. Це місце — мов вистава, де я не знаю своєї ролі. Чи це дар богів, чи пастка диявола?

Софі підморгнула, її очі спалахнули лукавством.
— Дар, бро, точно дар. Тут кожен — актор, навіть якщо просто п’єш каву. Сідай, замовимо стейк, перекусимо, поки дядько Франсуа не вийшов на сцену.

Вони сіли за стіл, і Вортимер відчув, як ритм міста — шепіт людей, аромат кави, м’яке світло — злився з його серцебиттям. Зірки в цьому дивному чертозі через дзеркала шепотіли про минуле, а Софі — про майбутнє.

Сцена в L’Esquisse Art Café ожила сміхом, що відлунював від дзеркальних стін, ніби хвилі в кришталевому морі. Франсуа щойно завершив свій стендап — його голос, то густий, як кава, то різкий, як удар меча, розтинав зал жартами про місто, котів і абсурдність буття. Глядачі аплодували стоячи, а Вортимер не міг відірвати очей від цього чоловіка — поважного господаря галереї, що раптом став простим, як подорожній біля вогнища. Його сміх ще дзвенів у вухах, коли Франсуа, змахнувши піт із чола, підійшов до них зі склянкою вина.
— Ну що, Антуане, сподобалося? — спитав він, сідаючи з легкою усмішкою, що ховала мудрість за іронією.

Вортимер нахилився вперед, його очі блищали захватом.
— Франсуа, я в шоці, реально, — почав він, і його голос затремтів від подиву, змішуючи молодіжний вайб із ноткою поваги. — Я бачив вас як пана галереї, де кожен мазок — скарб, а ви вийшли з мікрофоном, як бард із лютнею, і розірвали цей зал! Я читаю про старі часи, уявляю себе там, і там поважні люди не сміялися над собою. Як ви це робите?

Франсуа розсміявся, його сміх був теплим, як вогонь у каміні.
— “Стендап — це спосіб сказати правду, не будучи побитим,” — відповів він, крутячи склянку в руках. — Мені подобається стендап, тому що це справжнє. Ніяких спецефектів — просто ти і мікрофон, і ти намагаєшся змусити людей сміятися. А сміх, Антуане, це єдиний спосіб впоратися з абсурдом життя.

Софі, попиваючи лимонад, пирснула й ледь не розлила його на стіл.
— Ой, дядьку, ти прям як Шекспір, тільки без бороди й нудоти! — вигукнула вона, штовхнувши Вортимера ліктем. — Бро, він ще не розказав, як одного разу кота на виступ притягнув. Кіт поводив себе, як зірка сцени, а зал реготав, ніби це цирк!

Вортимер усміхнувся, але його погляд став задумливим.
— У книжках про старовину, що я люблю, сміх був рідкістю, — промовив він тихо, ніби згадуючи далекі поля через сторінки. — Я уявляю себе там і бачу, що люди жили заради слави, битв. Я думав, що цінність — це перемога, кров на мечі, ім’я в камені, — він знову сховався за цією маскою, щоб Франсуа не запідозрив правди. — Але ваш сміх… він ніби меч, що розтинає темряву без бою. Чому ви, маючи галерею й багатство, шукаєте цього?

Франсуа поставив склянку, його очі спалахнули сумішшю гіркоти й тепла.
— “Багато хто стає художниками з причин, які мало пов’язані з мистецтвом,” — почав він, і його голос став низьким, як шепіт вітру в лісі. — Багатії вимагають нового, оригінального, скандального. І я, починаючи від кубізму, розважав цих панів нісенітницями — що менше вони розуміли, то більше слави й грошей я мав. Тепер я відомий і дуже багатий, але, коли залишаюся наодинці з собою, мені бракує сміливості побачити в собі мистецтвознавця у великому значенні слова; я лише розважальник публіки, який зрозумів свій час. Це гірко й боляче, але це правда…