Читати книгу - "Щиголь"

— Ваш батько не повернув вам гроші, які ви в нього заробили?

Він весело засміявся.

— Жодного пенні. І більше ніколи зі мною не розмовляв. Він був мерзенним старим паскудником — помер від серцевого нападу, коли звільняв одного зі своїх давніх працівників. То був найубогіший похорон із тих, які тобі будь-коли доводилося бачити. Три чорні парасольки під дощем зі снігом. Відразу пригадується Ебенезер Скрудж[44].

— Ви ніколи не повернулися до коледжу?

— Ні. Не схотів. Адже я знайшов діяльність собі до вподоби. Отже… — Він поклав обидві руки собі на поперек і випростався; витерті на ліктях рукави його піджака, просторого й трохи брудного, робили його схожим на добродушного конюха, який іде до стайні. — Мораль цієї історії в тому, що хто знає, куди все це тебе приведе?

— Що все це?

Він засміявся.

— Твої канікули під вітрилом, — сказав він, підходячи до полиці, де банки з пігментами стояли вишикувані, наче пляшечки з ліками в аптекаря: землисто-охряні, отруйно-зелені, вугільний порошок і спалена кістка. — Це може для тебе бути вирішальна мить. Буває, море захоплює людей.

— Енді має морську хворобу. На яхті він мусить тягати з собою пакет і блювати в нього.

— Але маю сказати, — він потягся за банкою з ламповою сажею, — що мене море так і не захопило. Коли я був дитиною, то був у захваті від «Легенди про старого моряка» з ілюстраціями Доре, я тремтів, дивлячись на океан, але ніколи не мав такої пригоди, яку матимеш ти. Ніколи не знаєш, що на тебе чекає. Тому що, — сказав він, насупивши брови й насипавши трохи порошку на свою палітру, — я ніколи не думав про те, що старі меблі місіс де Пейстер стануть тією річчю, яка визначить моє майбутнє. А тебе, можливо, зачарують раки-самітники й ти станеш вивчати морську біологію. Або тобі захочеться будувати яхти чи бути художником-мариністом, або написати книжку про «Лузитанію»[45].

— Можливо, — сказав я, склавши руки за спиною.

Але насправді я сподівався зовсім на інше. Навіть думка про це примушувала мене тремтіти. Бо Кітсі й Тодді почали ставитися до мене набагато, набагато терпиміше, наче їх відвели вбік і щось їм сказали. І я бачив, якими поглядами, якими тонким натяками обмінювалися між собою містер і місіс Барбури, що вселяло мені надію, більше ніж надію. Власне, цю думку вклав мені в голову Енді.

— Вони вважають, що мені корисно бути біля тебе, — якось сказав він, коли ми йшли до школи. — Що ти витягуєш мене з моєї мушлі й робиш соціальнішим. Думаю, вони готуються зробити сімейне оголошення, коли ми приїдемо до Мену.

— Оголошення?

— Не будь йолопом. Вони прихилилися до тебе — мати передусім. Але й тато теж. Мені здається, вони хочуть, щоб ти залишився жити в нас.

XVII

Я їхав до передмістя на автобусі, дещо сонний, зручно хитаючись назад і вперед і спостерігаючи, як біжать повз мене мокрі недільні вулиці. Коли я увійшов до помешкання, змерзнувши від переходу під дощем, Кітсі вибігла у вестибюль і подивилася на мене широко розплющеними очима, ніби я був страусом, який заблукав до квартири. Потім після кількох безмовних секунд вона побігла до вітальні, клацаючи сандалями на паркетній підлозі, з криком:

— Мамо! Він прийшов!

З’явилася місіс Барбур.

— Привіт, Тео, — сказала вона. Вона була цілком урівновжена, проте в її манерах відчувалося якесь напруження, хоч я не міг збагнути, в чому річ.

— Ходи сюди. У мене сюрприз для тебе.

Я пішов за нею в кабінет містера Барбура, у якому було темно через похмурий день і де морські мапи в рамках та дощ, який струменів по сірих шибках, створювали враження театральної каюти корабля на штормовому морі. У протилежному кінці кімнати чиясь постать підвелася з м’якого шкіряного крісла.

— Привіт, друзяко, — сказав той чоловік. — Давно ми не бачилися.

Я застиг у дверях. Голос я впізнав непомильно: мій батько.

Він ступив уперед, у слабке світло, яке проникало з вікна. Це був він, звичайно ж, він, хоч він і змінився, відколи я бачив його востаннє. Він був важчий, засмаглий, з одутлим обличчям, у новому костюмі і з зачіскою, яка робила його схожим на бармена в центрі міста. У розпачі я подивився назад, на місіс Барбур, і вона подарувала мені ясну, але безпорадну усмішку, ніби хотіла сказати: «Я знаю, але що я можу вдіяти?»

Поки я стояв безмовний від шоку, ще одна постать підвелася й пропхалася поперед батька.

— Привіт, я Ксандра, — сказав гортанний голос.

Переді мною стояла чудернацька жінка, засмагла й підтягнута, з безвиразними сірими очима, з помережаною дрібними зморшками шкірою мідного кольору і щербинкою між передніми зубами. Хоч вона була старша від моєї матері чи принаймні старша на вигляд, вона мала на собі молодіжний одяг: червоні босоніжки на платформі, джинси з низькою талією, широкий пояс, чимало золотих прикрас. Її волосся кольору зацукрованої соломи було дуже прямим і посіченим на кінцях; вона жувала гумку, й від неї ширився сильний запах «джусі фрут».

— Я Ксандра, з «К», — сказала вона скрипучим голосом. Її очі були ясними й безбарвними, оточені справжнім парканом чорної туші, а погляд був потужним, упевненим у собі, незмигним. — Не Сандра. І, Богу дякувати, не Сенді. Так мене називають часто, і я тоді на стіну лізу.

Поки вона говорила, мій подив щомиті зростав. Я не міг зібрати її в одне ціле: просякнутий віскі голос, мускулясті руки, китайський ієрогліф, витатуйований на великому пальці ноги, довгі квадратні нігті на пальцях рук, пофарбовані білим лаком на кінчиках, сережки у формі морської зірки.

— Ми приземлились у «Ла Ґвардії»[46] лише дві години тому, — сказав батько, прокашлявшись, так ніби це все пояснювало.

То це та сама жінка, задля якої батько нас покинув? Розгублено я знову озирнувся на місіс Барбур. Але її вже й слід прохолов.

— Тео, я тепер живу в Лас-Веґасі, — сказав батько, дивлячись на стіну десь над моєю головою. Він досі говорив контрольованим, упевненим голосом, натренованим в акторській школі, та хоч він звучав авторитетно, як і завжди, я бачив, що він почувається не менш ніяково, ніж я. — Мабуть, я мав