Читати книгу - "Дім дивних дітей"

— Звідки у тебе такі дикі припущення?

Мені захотілося сказати йому. Мені захотілося йому все пояснити, захотілося, щоби він відповів мені, що зрозумів мене, і дав мені якусь цінну батьківську пораду. В ту мить мені захотілося, щоби все повернулося до того стану, який існував до нашого приїзду на острів, до того, як я знайшов отого листа від пані Сапсан, до того часу, коли я був більш-менш нормальним, хоча й трохи дивакуватим провінційним хлопцем з багатої сім’ї. Та натомість я трохи посидів із батьком, теревенячи про те й про се, намагаючись при цьому пригадати, яким було моє життя в ту незбагненно далеку добу (майже чотири тижні тому), й уявити, яким воно буде ще через чотири тижні, — але не зміг. Урешті-решт скінчилося й те ніщо, про яке ми говорили, я вибачився, підвівся і пішов нагору, щоби побути на самоті.

Розділ десятий

Уночі у вівторок більшість із того, що я начебто знав про себе, виявилося хибним. У неділю вранці ми з татком мали зібратися й поїхати додому. У мене лишалося кілька днів, щоб вирішити, що робити: залишатися чи їхати геть. Жоден з варіантів не здавався мені достоту прийнятним. Як я зможу залишитися тут і кинути все те, що я мав і знав? Але як я зможу повернутися додому після того, про що дізнався?

А найгірше те, що мені не було з ким про це поговорити. Про розмову з батьком і мови бути не могло. Емма наводила численні пристрасні аргументи на користь того, щоби я залишився, хоча в жодному з цих аргументів не бралося до уваги життя, яке я мусив полишити (хоч яким би жалюгідним воно не здавалося), не зважалося на те, як вплине на моїх батьків раптове й непоясниме зникнення їхньої єдиної дитини, не йшлося в цих аргументах і про ту задушливість життя у контурі, яку сама Емма й визнавала. Вона тільки й робила, що повторювала: «Буде краще, якщо ти залишишся тут».

Іще менше користі було в цьому сенсі від пані Сапсан. У неї була одна відповідь на мої проблеми: вона не може прийняти рішення за мене, хоча мені лише хотілося детально обговорити з нею цю тему — і не більше. Втім, її бажання, щоби я зостався, вельми очевидне. Моя присутність у контурі значно збільшила б не лише мою безпеку, а й безпеку решти її підопічних. Але мене мало приваблювала перспектива провести все своє життя в ролі їхнього вартового. (Я підозрював, що мій дідо почувався так само, як і я тепер, і це було однією з причин, чому він не захотів повертатися на острів після війни.)

Приєднання до дивних дітей означало б також, що я не зможу закінчити середню школу і поступити до інституту, не зможу робити те, що роблять нормальні люди, коли виростають і мужніють. Утім, мені безперервно доводилося нагадувати собі, що я не є нормальним; а оскільки порожняки полюють на мене, то всяке моє життя поза межами контуру неминуче скінчиться насильницькою смертю. Решту днів мені доведеться провести у страху, увесь час озираючись через плече, мучитися нічними кошмарами і чекати, що кінець-кінцем вони прийдуть і прикінчать мене. А це вже було набагато серйозніше, ніж позбутися можливості навчатися в інституті.

Раптом я подумав: «А що, як існує третій варіант? Чому б мені не стати як дідо Портман, якому вдалося аж п’ятдесят років жити повноцінним життям поза контуром, відбиваючись від потвор?»

І тоді в моїй голові озвався самопринизливий внутрішній голос: «Та він мав військову підготовку, йолопе. Крутий мужик, холодний, мов крига. У нього вся комірчина напхана дробовиками та обрізами. Порівняно з тобою твій дідо був справжнім Рембо».

А оптимістична частина моєї свідомості видала таку думку: «Я можу записатися в стрілецький гурток і ходити до тиру. Зайнятися спортом. Наприклад, карате.

«Ти що, жартуєш? Та ти навіть у школі нездатен себе захистити! Тобі навіть довелося підкупити отого лоха, щоби він став твоїм охоронцем. Варто тобі лише націлити на когось дробовик, як ти відразу ж усцишся».

«Ні, не усцюсь».

«Та ти ж слабак. Невдаха. Саме тому твій дідо ніколи не казав тобі, ким ти є насправді. Він знав, що тобі цей тягар не до снаги.

«Заткнися, кажу тобі. Стули писок».

Цілими днями я отак сперечався сам із собою. Залишатися чи їхати геть. Я одержимо мучив себе проблемою вибору, так і не приходячи до якогось конкретного рішення. А тим часом татко зовсім втратив інтерес до своєї книги. Чим менше він працював, тим більшим ставало його знеохочення, а чим більшим ставало його знеохочення, тим більше часу проводив він у барі. Я ще ніколи не бачив, щоб він стільки пив: шість або й сім пляшок пива за вечір, а коли він стільки пив, то мені не хотілося бути поруч із ним. Настрій у нього був похмурий, і коли він не поринав у мовчання, то казав мені речі, які я не мав бажання вислуховувати.

— Невдовзі твоя мати кине мене, — сказав він якось увечері. — Якщо найближчим часом мені не вдасться зробити щось значуще, то я майже впевнений, що вона захоче мене кинути.

Я уникав його. Та він, здавалося, навіть не помітив цього. Обманювати його, вигадуючи удавані причини моїх частих походів на той бік острова, ставало дедалі легше, і ця легкість мене гнітила.

А тим часом пані Сапсан ввела у притулку для дивних дітей мало не режим суворої ізоляції. Це було як оголошення військового стану: менші діти нікуди не могли піти без супроводу, старші мали пересуватися лише парами, а пані Сапсан у будь-яку хвилину дня й ночі мала знати, хто і де перебуває. Саме лише отримання дозволу піти за межі будинку становило важку й принизливу процедуру.

Фронтальну й тильну частини будинку безперервно пильнували вартові, які змінювали один одного. Увесь день та більшу частину ночі у вікнах можна було бачити знуджені дитячі обличчя, які пильно вдивлялися в околиці. Якщо вони помічали чиєсь наближення, то смикали спеціальний ланцюжок, який приводив у дію дзвінок у кімнаті пані Сапсан, і щоразу вона зустрічала мене за дверима і подовгу розпитувала. Що діялося за межами контуру? Чи не бачив я чого-небудь дивного? Чи впевнений я, що за мною не стежили?

Недивно,