Читати книгу - "Грішниця"

– Ну що? Як ти?

Вона втомлено повела головою.

– Усе.

Уже зранку піднялася висока температура, її збивали, Ліна пролежала так ще добу. Гарячка не вщухала, дівчину періодично почало трусити, ми вже нічого не могли вдіяти, тому викликали «швидку». Через тиждень Ліна померла від зараження крові, у голові не вкладалось, як подібне могло статися. Чому зараження? Чому померла?

– Вона – один відсоток тих, кого врятувати не вдається.

 Ми плакали усі до одної. Не стало дівчинки, нашої смішної дівчинки. Наостанок їй на обличчі ніхто не намалював фатальну жінку. Для чого? Адже смерть жіночої статі, та й подобатись їй не обов’язково, зате хтось із дівчат поклав до труни ляльку.

– Нехай хоч там пограється.

* * *

Світло зійшло на землю. Цього разу воно обіцяло стати особливим – світло релігійного свята.

– Ларисо, ану йди-но сюди, будеш допомагати паски пекти. Магазинні – не такі, треба своїми руками, то й Пасха буде як Пасха. Ще й яєчок нафарбуємо, розмалюємо, без крашанок також – ні туди, ні сюди. Іди, іди, доню.

Жінка підійшла до столу, на якому розверталося диво.

– Я, Маріє Степанівно, жодної в житті не спекла.

Старенька сплеснула долонями – й довкола знялася біла хмаринка з муки.

– Як жодної?

– Отак.

– Непорядок. Ану одягай-но мій фартушок, он там у верхній шухлядці шафи. Знайшла? Добре руки вимий і сюди швиденько, будемо чаклувати. Ось так, перехрестися біля ікон та з відкритим серцем і чистими думками починай.

Лариса виявилася слухняною ученицею, і Марія Степанівна задоволено посміхалась, мовляв, гарна господиня, гарна, з таких рук усе з душею виходить, тому смачне та корисне. Жінки довго вимішували жовте сонце у великих мисках, а Рудя підстрибував поруч у повній розгубленості. Для чого сонце посадили в миски, та й ще цілих дві? Потім додали родзинок і поставили відпочивати – звичайно, нам’яли бідолашне, не скоро відійде. Може, щоб швидше заспокоїлось, двері позачиняли, накрили вишиваними рушниками, ще й Руді заборонили бешкетувати, аби протягів не було. Чудні. Правда, сонце в мисках якось швидко втихомирилось, подобрішало й чомусь почало рости, виповзаючи за краї. Втекти захотіло? Напевно, щоб знову боків не на м’яли. Однак цього дня воно точно чимось завинило, бо його все одно заходилися вимішувати, а потім розклали в менші миски, каструльки, горщики, навіть горнята. Рудя стрибнув на підвіконня, аби краще розгледіти, скільки ж тих маленьких сонечок тепер у хаті. Ого, як багато! Що ж з ними всіма робити?

Доки Рудя рахував багатство, одразу й не помітив, що на столі звідкись з’явилися хрести, колоски і справжні птахи, так-так, справжнісінькі. Кошеня навіть протерло жовті очиці лапками, однак птахи продовжували сидіти, пишно розправивши крила, а з рук господинь з’являлися все нові й нові. Потім їх посадили зверху на сонечка, і всі до одного відправили в піч. От вам і маєш! Рудя навіть почав сумувати, але згодом відчув, як по кімнаті розповзався дивовижний аромат. Такого він ще не відчував на своєму віку, але жив на світі не так і багато. Що ж це так пахне смачно? Ага, ось баба Марія вийняла з печі першу партію пасок. Рум’яні, високі, пахучі – справжні паски. Кошеня жваво підскочило й махнуло на вулицю, щоб розповісти Шавкові про Пасху а то старий пес ще проґавить.

– Гарні вийшли. Дивись, ось твої.

Жінка зачаровано роздивлялася витвір своїх рук і не вірила, що на подібне здатна сама. Усередині стало тепло-тепло, немов там гріла невидима піч.

– Так, тепер справа за крашанками. Ларисо, он пензлики, можна декілька розмалювати власноруч.

– А що малювати?

– Свою віру. Те, чого хочеш, що серце підказує.

Жінка подумала, а потім намалювала хреста у цвітінні – аби віра цвіла.

Господині ще довго щось пекли, смажили, варили, готуючи страви до святкового столу. Насамкінець Марія Степанівна урочисто склала великоднього кошика, примостила свічечку й накрила вишитим рушником.

– От, усе до церкви готово. Тут наших сусідів нових син має до церкви відвезти, недалечко, до сусіднього селища. Бач, старі в місто не хочуть, запрошували й нас приєднатись.

Лариса розгублено озирнулась, ніби шукала кого.

– Та я… я не знаю, чи можна мені.

– До церкви всім можна, якби тільки серце вело. Ніна із Сергієм он у місті підуть, запрошували, та я відмовилась. Нащо? Там стільки люду. Зате Марину заберуть. Може, і ти з ними захочеш?

Лариса заперечливо хитнула головою.

– Ні, я з Вами.

Церква була невеличка, проста. Лише хрест і скромна дзвіниця підказували, що тут живе Господь. Лариса вилізла з машини, застигла, боячись підходити ближче, та ноги самі зрушили з місця. Вона так і не зайшла всередину, не зважилась, натомість стояла в живому коридорі з людей, слухала гул голосів, відлуння служби й дивилась у нічне небо. Там було сьогодні високо, дуже високо, ніби відкрилися таємні двері. Куди? Цього, мабуть, точно ніхто не знав, але кажуть, що знати й не потрібно, тільки вірити. Напевно. Жінка розправила плечі й заспокоїлась: серед віри інших легше прийняти смерть, адже є Воскресіння.

Ударили дзвони, заспівали, засміялись, розкотились у повітрі. Люди запалили свічки, утворивши два ланцюги. Немов річка, тільки вогняна. Серце голосно закалатало в грудях, зараз, зараз, ще трошки. Нарешті священик порівнявся й окропив святою водою.

– Христос воскрес!

У відповідь з усіх сторін неслося радісне:

– Воістину воскрес!

От і все. Воскресіння здійснилось.

Повертаючись додому, усі посміхались. Шавко радісно завиляв хвостом, а Рудя зіскочив із крісла-гойдалки та щасливо терся об ноги. Розговівшись, жінки мирно поснули. Снилося світло й свічки, було добре.

У лікарняній палаті до ніг хворої падала жінка, цілувала руки та голосила:

– Оксанко, прости! Прости його, грішного!

По дівочих щоках котилися сльози.

– Я прощу. Аби ще Господь простив.

У білому будиночку пахло ладаном, горіли свічки й кропилися стіни та кути. Молодий батюшка старанно виводив дзвінким голосом слова про Отця небесного, а я ледь стримувала істеричний сміх. Коли все завершилось, Роман задоволено потер руки.

– Ну от, посвятили, – помітивши мій погляд, здивувався, – Чого так дивишся? Знаєш, які тут люди з’являтимуться? З Божою допомогою справи вгору не підуть – полетять. Дякуємо, отче, дякуємо, прийміть ось.

І тут я опустилася на підлогу й вибухнула, сміялася так, що в грудях почало боліти, а молоденький батюшка розгублено заходився озиратися довкола. Господь допомагатиме, кажеш? Може, клієнтів приводитиме