Читати книгу - "Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо"

Якось мені захотілось дізнатись, чи не тужить він за батьківщиною і чи не хоче вернутись туди. Тоді він уже досить вільно володів англійською мовою і міг відповідати майже на всі мої запитання. Коли я спитав його, чи перемагав коли-небудь його народ, П'ятниця посміхнувся й відповів: «Так, так. Ми завжди битись краще». — Він хотів сказати: «завжди б'ємось краще, ніж інші». І ми почали таку розмову:

Господар. Ти кажеш, що ви завжди б'єтесь краще, — сказав я. — А як же трапилось, що тебе взяли в полон, П'ятнице?

П'ятниця. Мій народ усе-таки багато побив.

Господар. Як же побив? Коли твій народ побив їх, то як же сталося, що тебе забрали?

П'ятниця. їх більше, ніж мій народ, у тому місці, де я був. Вони забрали один, два, три та мене. Ми побили в іншому місці, там, де мене не було. Там наші забрали один, два, три, велику тисячу.

Господар. Тоді чому ж ваші не визволили вас від ворогів?

П'ятниця. Ті повели один, два, три та мене й посадили в човен, а наш народ човна не було.

Господар. Гаразд. А скажи мені, П'ятнице, що робить ваш народ з своїми полоненими? Теж відвозить на човнах і з'їдає, як ті?

П'ятниця. Так, мій народ теж їсть людей; всі їдять.

Господар. А куди вони їх відвозять?

П'ятниця. Різні місця — куди схочуть.

Господар. А сюди привозять?

П'ятниця. Так, так, і сюди привозять. Різні місця.

Господар. А ти бував тут з ними?

П'ятниця. Так, я бував. Там бував (показав пальцем на північно-західний край острова, що був, видно, їхнім берегом).

Як я зрозумів, мій слуга П'ятниця справді бував уже тут з дикунами, що відвідували береги дальшої частини острова, і брав участь у канібальських бенкетах на зразок того, на якому згодом і сам він опинився як жертва. Коли через якийсь час я набрався духу повести його на згаданий берег, П'ятниця зараз же впізнав місцевість і розповів мені, що одного разу, коли він приїздив на острів з своїми, вони на цьому самому місці вбили й з'їли двадцять чоловік, двох жінок і одну дитину. Він не знав, як сказати англійською мовою «двадцять», і, щоб пояснити мені, скільки людей вони тоді з'їли, поклав двадцять камінців один коло одного і попросив мене перелічити їх.

Я розповідаю про ці розмови з П'ятницею, бо вони правлять за вступ до дальшого. Після описаної розмови я запитав його, чи далеко до суходолу від мого острова та чи часто гинуть їхні човни, перепливаючи цю відстань. Він відповів, що путь цілком безпечна і що жоден із їхніх човнів не загинув, бо там течія і вітер ранками завжди в один бік, а вечорами — в протилежний. Спочатку я гадав, що течія, про яку говорив П'ятниця, залежить від припливу та відпливу, але згодом дізнався, що це вплив великої річки Оріноко, бо саме проти її гирла лежить мій острів. А смуга землі на захід та північний захід від мого острова, яку я вважав за суходіл, — це був великий острів Трінідад, на північ від гирла тієї ж самої річки. Я ставив П'ятниці тисячу запитань про цю землю та ЇЇ мешканців, бо мені хотілось знати, які там береги, яке море, які племена живуть поблизу. Він дуже охоче розказував усе, що знав сам. Розпитував я його й про те, як звуться різні племена, що мешкають у тих місцях, але дізнався небагато. Він правив одно «Каріб». З цього легко було дізнатись, що він говорить про караїбів, які, як це показано на наших картах, живуть саме в цій частині Америки по всьому побережжю від гирла Оріноко до Гвіани і далі до Сен-Мартена. Він розказав мені також, що далеко «за місяцем», тобто в тій країні, де сідає місяць, або, говорячи інакше, на захід від його батьківщини, живуть такі, як і я, білі, бородаті люди, — він показував на мої довгі бакенбарди, вже згадувані мною. Він казав, що ці білі люди вбили багато народу. Як я зрозумів, він говорив про іспанців, що вславились на цілий світ своїми жорстокостямв в Америці, де в усіх племенах пам'ять про них переходить від батька до сина.

На моє запитання, чи не знає він способу переправитись з нашого острова до тих білих людей, П'ятниця відповів:

— Так, так, треба пливти двома човнами.

Я довго не розумів, що хотів він сказати своїми «двома човнами», але нарешті, хоч і з великими труднощами, догадався, що він має на увазі велике судно, як два човни завбільшки. Ця розмова дуже втішила мене. Від того дня в мене народилася надія, що рано чи пізно я вирвуся з свого ув'язнення і що допоможе мені б цьому мій бідний дикун.

Протягом довгого спільного життя з П'ятницею, коли він навчився говорити зі мною і розуміти мене, я завжди старався закласти в його душу основи релігії. Якось я спитав його: «Хто тебе зробив?» Бідолашний не зрозумів мене. Він думав, що я запитую, хто був його батько. Тоді я заходився коло нього з другого краю і спитав, хто зробив море та землю, де ми ходимо, хто зробив гори та ліси. І він відповів мені: «Старий Бенамукі, що живе понад усім». Він не міг нічого розповісти мені про цю поважну особу, крім того, що Бенамукі — дуже старий, багато старіший, ніж море та земля, старіший, ніж місяць та зорі. А коли я запитав його, чому все суще не поклоняється цьому старому, якщо він утворив усе, П'ятниця став дуже серйозним і з цілком невинним виглядом відповів:

— Усі на світі кажуть до нього: «О!»

Потім я запитав, чи йдуть кудись люди його племені після смерті, і він сказав на це:

— Всі вони йдуть до Бенамукі.

— І ті, кого вони з'їдають, — спитав я, — теж ідуть до Бенамукі?

— Так, — відповів він.

Так почав я вчити його пізнавати бога. Я сказав, що великий творець усього сущого живе високо (я показав рукою на небо) і керує світом з допомогою тієї ж влади і того ж провидіння, якими він утворив його. Я сказав, що він — всемогутній, може зробити з