Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Розбите дзеркало 📚 - Українською

Читати книгу - "Розбите дзеркало"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Розбите дзеркало" автора Андрій Анатолійович Кокотюха. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 62 63 64 ... 67
Перейти на сторінку:
собі, якимсь чином змогла вчепитися в ногу. Її протягнуло по підлозі, вона глухнула від власного крику, яким заповнила, здається, весь простір, але причепилася міцніше.

— ПУСТИ, ДУРЕПА!

— Ромо, не треба! Не дурій, Ромо!

— Ах ти ж! Пусти, сказав! Приб’ю!

— А-А-А-А! — це вже заревів Сокіл.

Лора ковзала обличчям донизу. Вона не могла бачити, хто і що робить довкола. Почула звук падаючого тіла, сплетені в тріо метри чоловічих лайливих тирад: господаря, нападника, пораненого.

Тут її вдарили в голову.

Сильно, п’ятою.

Вона не витримає наступного копняка.

З клекотом пораненого птаха розчепила руки, звільнивши Жовнірову ногу.

Перекотилася, відповзла, поплазувала — тіло шукало безпечніше місце, хоч мозок і думав, як би взяти реванш, атакувати, не дозволити…

Постріл.

Крик.

Знову постріл, ще один, ще.

На підлогу гупнуло ще одне тіло.

— Ларисо! Все, Ларисо! Вже все!

Вона застогнала, сіла. Голову макітрило, будинок гойднувся, перед очима рясніли яскраві різнокольорові цяточки. Та все ж роздивилася перед собою Моругу. Трохи далі — Сокола, сидів на підлозі, біля канапи.

Між ними — тіло, що лежало на боку.

— З днем народження, — сама не зрозуміла, чому вирвалося.

Три дні після того…

Лариса Кочубей досі не придумала пояснення, для чого тоді, проти ночі, гукнула Данила Гайдука на допомогу.

Він усе одно примчав, коли в будинку Едвіна Моруги все скінчилося. Так, підняв хвилю. Висмикнув із ліжок усіх, кого зміг. Але від Богдана Соколовського користі виявилося в рази більше. Це його постріли вирішили справу: Ковбой у критичний момент повів себе зовсім не по-ковбойському. Забув, для чого йому кольт, тікав щодуху, і Роман Жовнір промахнувся лише тому, що на нозі висів вантаж — відволікся, втратив рівновагу.

Лора врятувала від кулі його — і соромилася, бо щиро шкодувала про це.

Сокіл врятував її — дотягнувся до револьвера, стріляв на рух, так, як звик відчувати ворога в темряві на війні.

Жовнір дочекався медиків, але перестав стогнати, ще поки вони їхали. Помер на руках лікаря, кульові поранення в груди та голову виявилися несумісними з життям. Тож тіло не чіпали, зате забрали Сокола з розбитою потилицею. Йому нічого не загрожувало, уже на ранок рвався за кермо й додому. Не слухав нікого, навіть Лору, але втрутився Гайдук — і Богдан погодився лежати в окремій палаті стільки, скільки треба. Принаймні так усі зрозуміли з того скупого набору слів, якими поранений оперував.

Лора хотіла повернутися до Києва з інших причин. Хоча потреба виспатися нарешті у власному ліжку, вимкнувши всі телефони, була гострою. Слідчий Христенко швидко закінчив із нею, взявши всі потрібні пояснення як у свідка. У Чернігові її вже нічого не тримало. Та Гайдук спершу наполягав, аби вона лишилася — хоча б для того, аби навідувати Сокола в лікарні. Потім питання знялося: примчала Оля, його дружина, поставила лікарню «струнко», і там прискорили процес первинної реабілітації — аби швидше позбутися хоч мовчазного, зате проблемного пацієнта. Бо не надто щедрого на слова чоловіка з верхом компенсувала гостра на язик дружина.

Лариса Кочубей нарешті поїхала додому.

Віз особисто Гайдук, і по дорозі порушив питання, яке бентежило досі.

Бо шеф справді не міг опинитися поруч за мить після дзвінка. Телепорти вигадали фантасти. Та, коли боляче, люди переважно вигукують: «Мама!», це закладено в підсвідомості кожного. А в критичних ситуаціях найперше кличуть на допомогу близьких.

Дуже близьких.

Тож Лора відчула — Данило натякає саме на це чи подібне. Нічого не відповіла, пославшись на безмежну, дику втому. Насправді ж мусила розібратися й відповісти, пояснити передусім собі, чому кликала Гайдука. Який фізично не міг виручити ані в той момент, ані опинитися поруч протягом кількох найближчих годин.

Звісно, вона подумає про це потім.

Спершу — виспатися.

Далі — отримати відповідь на інше, важливіше зараз запитання. Воно мучило не менше. Муляло, як усяка незавершена справа. Адже ніщо так не мінусує в карму, як незакінчені історії.

Удома Лора прийняла ванну й після неї проспала трошки менше доби. Прокинувшись, випила кави, аби туман довкола розвіявся. Потому ввімкнула телефон. Побачила кілька спроб Гайдука добитися. Передзвонила.

Почула відповідь.

І вирішила повернутися до Чернігова.

Тим паче, що шеф їхав туди вже у справах банку разом із представниками керівництва. Вони теж хотіли закрити питання проклятого будинку, на них чекали, вже з’явилися певні домовленості, треба вирішити все на особистій зустрічі. З банкірами все було ясно, їхні справи Лору тепер не обходили.

Вона хотіла знати, як поведе себе чернігівська поліція.

І знову боролася сама з собою: дуже не хотілося писати в історії саме такий фінал.

— Дякую, панове, що знайшли для мене час.

— А ви, Ларисо Василівно, знайшли непогане місце.

На розмову в ресторан «Мілано» вона запросила начальника поліції та прокурора. Довго вагалася, та все ж вирішила обійтися без Христенка — слідчий у цій компанії та в світлі того, що вона мала намір розповісти, виглядав зайвою фігурою. Поважним гостям виділили вже знайомий Лорі окремий кабінет, причому власник наполіг — обід за рахунок закладу.

— З вашого дозволу, нашу розмову запишу для себе, — Лора поклала на стіл маленький плаский диктофон.

— А як дозволу не буде? — поцікавився Ілля Горностай.

— Нічого страшного не станеться, — вона знизала плечима. — Усе одно вона потрібна не так мені, як вам. Можу дати розписку, що запис ніколи не оприлюдню. Якщо порушу обіцянку, можете позиватися. Готова до будь-якого покарання.

— Ой, Ларисо Василівно, нащо ви вже аж так до нас! — Григорій Заруба був підкреслено доброзичливим. — Ми віримо вам і без того. Тим паче, ви чимало зробили для нас. І якщо ви принесли новий подарунок…

— Не знаю, чи він вам сподобається, — Лора замислено провела пальцем по корпусу диктофона. — Але роблю дарунок не так вам, як собі. Я не маю права карати винних. І хоча співчуваю Жовніру й розумію мотив, не можу собі дозволити стати на його бік. У мене, панове, дуже специфічне розуміння теми правосуддя. Закон і справедливість мусять бути єдиним цілим. Проте ми живемо в країні, де так не є. Ніколи не було. І навряд чи скоро буде.

— Ви песимістка, — кинув Горностай.

— Це каже людина, чиїми зусиллями дванадцять років тому закрили справу про вбивство, бо там замішана її донька, — жорстко мовила Лора. — Каже в присутності того, хто все знав і свідомо порушив закон. Хіба

1 ... 62 63 64 ... 67
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розбите дзеркало», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Розбите дзеркало"