Читати книгу - "13 звичок, яких позбулися сильні духом люди"

Більш витончені варіанти володіння правом також поширилися. Якщо вам не вдалося отримати омрі­яну роботу, звичайна реакція друзів подібна до «Ну, тобі підвернеться щось краще» або «Після цього заслуговуєш на те, щоб з тобою сталося щось добре». Хоча ці слова і сказані з найліпшими намірами, насправді так не буває. Немає значення, чи є ви найрозумнішою людиною на планеті чи протягом життя опинялися в найскрутніших умовах, ви маєте право на добру вдачу не більше, аніж будь-хто.

Спробуйте усвідомлювати більше таких тонких моментів почуття володінням права. Шукайте думки, які свідчать про вашу впевненість у тому, що світ вам винен.

• Я заслуговую на краще, ніж це.

• Я порушую цей закон, бо він дурний.

• Я важливіший(-ша), ніж це.

• У мене на роду написано, що я маю досягти успіху.

• Щось добре неодмінно має зі мною статися.

• У мені завжди буде щось дійсно особливе.

Більшості тих, хто має право, бракує самоусвідомленості. Вони гадають, що усі інші сприймають їх так само, як і вони себе. Звертайте увагу на свої думки і тримайте ці істини в голові.

• Життя не має бути справедливим. Немає вищої сили чи особи, яка гарантувала б усім людям чесне та однакове ставлення. У декого позитивного досвіду більше, ніж в інших. Такий порядок речей, але це не означає, що коли вам не пощастить, то вам хтось буде винен.

• Ваші труднощі не унікальні. Хоча такого самого життя, як у вас, ніхто не має, але інші люди переживають не менші за ваші складності, скорботи і трагедії. Імовірно, чимало людей долали гірші за ваші проблеми. Ніхто не обіцяв, що жити буде легко.

• У вас є вибір, як реагувати на розчарування. Навіть якщо змінити ситуацію неможливо, ви можете обрати, як на неї реагувати. Ви в змозі вирішувати проблеми, долати обставини чи біди на вашому шляху, не розвиваючи при цьому менталітету жертви.

• У вас немає привілеїв. Хоча ви і відрізняєтеся від інших людей, ніщо не робить вас кращим за них. Немає жодних причин, чому лише з вами мають трап­лятися хороші речі або через що ви не повинні докладати зусиль, щоб пожинати блага.

ЗОСЕРЕДЬТЕСЯ НА ТОМУ, ЩОБ ДАВАТИ, А НЕ БРАТИ

Уперше я почула про «Будинок Сари» з радіореклами прийдешнього заходу зі збирання коштів. Тільки пі­зніше я дізналася, що ми з нею виросли в одному місті. Насправді я її бачила. В останній вечір маминого життя ми були на баскетбольному матчі, та я пригадала сестер-близнюків в команді. Одною з них була Сара Робінсон.

Відтоді ми зустрілися з Ліндсі Тьорнер, її сестрою, і вона розповіла все про Сару. У віці двадцяти чотирьох років у неї виявили пухлину головного мозку. Сара перенесла операцію та півторарічний курс хіміотерапії, перед тим як зазнати поразки у боротьбі з раком. Упродовж лікування жінка не спрямовувала увагу на те, як несправедливо, що саме вона захворіла на онкологічну недугу. Натомість вона була надто зосереджена на місії допомогти іншим людям.

Сара зустрічала інших пацієнтів, які хворіли на рак, у лікарні та з жахом довідалася, що чимало з них долають неабиякий шлях, щоб пройти лікування. Проживання у сільській місцевості штату Мен означало, що деякі пацієнти долали шлях у п’ять годин в один кінець п’ять разів на тиждень протягом шести тижнів, бо не мали можливості зупинитися в готелі. Декотрі з них навіть спали в машинах на автостоянці біля супермаркету «Волмарт». Сара знала, що ніхто не заслуговував боротися за життя в таких умовах.

Жінка хотіла допомогти та спершу жартувала, що може придбати двоярусні ліжка, щоб усі ночували у неї вдома, однак знала, що це не вирішення проблеми на довгий термін. Тож у неї виникла ідея створити гостинний дім поблизу лікарні. Сара вже кілька років була членом місцевого Ротарі клубу (Rotary Club). Девізом спілки були слова «Служіння понад себе», у який жінка вірила. Вона висловила ідею в клубі, і члени погодилися допомогти Сарі.

Вона заповзято здійснювала свій намір та невтомно працювала над тим, щоб успішно почати цю справу. Її родина згадує, що навіть під час курсу хіміо­терапії Сара нерідко прокидалася вночі, щоб попрацювати над проектом. Хоча стан її здоров’я погіршувався, жінка зберігала позитивне ставлення. Вона казала: «Я не збираюся рано залишати цю вечірку, спочатку я потраплю до будинку». Не тільки її віра в Бога залишилася міцною, а й прагнення зробити гостинний будинок реальністю.

Сара пішла з життя у грудні 2011 року, коли їй було двадцять шість. І так само, як вона, її родичі та друзі працювали над здійсненням проекту «Будинку Сари». За півтора року вони зібрали майже мільйон доларів. Навіть донька Сари взяла участь у збиранні коштів. Вона мала банку з надписом «Будинок Сари», куди складала гроші, які заробляла продажем лимонаду для «матусі». Без участі жодного найнятого робітника волонтери невтомно працювали, щоб перетворити колишню меблеву крамницю на дев’ятикімнатний гостинний будинок, що завжди радо зустрічатиме пацієнтів.

Хоча більшість людей, у кого виявили смертельну хворобу, спитали б: «Чому саме я?»,— Сара так не думала. Коли її здоров’я погіршилося настільки, що вона більше не могла надягнути піжаму і чоловікові доводилося її одягати, вона писала у щоденнику: «Я найщасливіша жінка серед живих!!!»

«У мене є дуже сильне підтвердження, що я “залишила усі сили на полі життя”,— писала Сара.—