Читати книгу - "Коріння Бразилії"

Ця та інші подібні панацеї, з одного боку, здається, висвітлюють брак розуму в їхніх палких послідовниках, а з другого — допомагають викрити нездоланне розчарування справжніми умовами нашого життя. Зміст і масштаби їхнього дискурсу можуть відрізнятися, але завжди вони мають той самий сенс і ті самі таємні коріння. Багато з тих, хто критикує імперську Бразилію за поширення так званого національного боваризму, часом гротескного й вульгарного, забувають про те, що це зло з часом не зменшується. Єдине, що, мабуть, і притупляється, так це наше сприйняття його наслідків.

Під час широкого пропагування республіканських ідей цілком слушно вважали, разом із новим режимом слід запровадити систему, яка більше відповідала б імовірним прагненням нації: країна нарешті збиралася жити власним розумом, припинивши демонструвати всій Америці застарілі й примхливі політичні форми. У дійсності ж, однак, пропагандисти черпали натхнення з суто нігілістського чинника: Бразилія, мовляв, повинна була обрати новий курс, бо вона «соромилася» самої себе, своєї ледь не біологічної реальності. Борці за нове життя, імовірно, ще більше за своїх попередників були провідниками ідеї, згідно з якою країна не могла зростати й розвиватися, опираючись на власні сили: її треба формувати ззовні, вона повинна заслужити схвалення інших.

Не буде перебільшенням сказати, що саме в цьому аспекті наша республіка пішла набагато далі, аніж імперія. В імперії королівська влада, основу якої становила політична організація й уособлення ідеї нейтральної влади (pouvoir neutre), котру європеєць Бенжамен Констан[371] визначав як справжню роль голови конституційної держави, дуже швидко загрузла у корупції через відсутність досвіду в народу та перетворилася на різновид опікунської й цілком зрозумілої монархії, де панувала патріархально-аграрна система. Розподіл за британським зразком політичного сектора між двома партіями, які представляли не так ідеї, як окремих людей або клани, цілком задовольняв нашу фундаментальну потребу в солідарності й боротьбі. Зрештою, головна функція парламенту полягала у створенні в національному масштабі видимість цієї солідарності й боротьби.

• Політичні заворушення в Латинській Америці

• Іберізм і американізм

• Від цукрового барона до фазендейро

• Розбудова держави у Бразилії

• Політика й суспільство

• Культ каудильйо та його зворотний бік

• Вертикальна революція

• Олігархії: розвиток персоналізму в просторі й часі

• Демократія та створення держави

• Нові диктатури

• Перспективи

Якщо скасування рабства у Бразилії позначило завершення епохи домінування аграрного сектора, то політична система, заснована наступного року, відповідала формальній доцільності, яка, своєю чергою, була співзвучною новому соціальному складові країни. Існує певний таємний зв’язок між цими двома подіями та безліччю підводних течій нашої повільної, але впевненої й нешвидкостиглої революції, єдиної революції, яку, строго кажучи, ми пережили протягом усього періоду існування нашої нації. Насправді, вона відбувалася доволі тихо, без жодних зовнішніх заворушень, важливість і значення яких історики зазвичай перебільшують у своєму дріб’язковому намаганні стисло викласти поверховий бік подій в історії народів. Разом з цією революцією більшість заворушень республіканської доби, як і в країнах іспаномовної Америки, здаються лише відгалуженнями траєкторії офіційної політики держави, які можна порівняти зі старовинними «палацовими революціями», широко відомими фахівцям з європейської історії.

Деякі спостерігачі цілком ґрунтовно стверджували, що подібні рухи, по суті, мають той самий сенс і користь, що й президентські вибори у Північній Америці: наслідки та зміни, які вони несуть суспільству, не повинні за значущістю перевищувати згадані вибори. «З огляду на всі ймовірні можливості, — зазначає один американський автор, — ці революції заважають веденню справ не більше, аніж президентські перегони у США, хоча й коштують значно менше»[372].

Велика бразильська революція не може бути прив’язана до будь-якого конкретного часового моменту. Це радше повільний процес, який тривав принаймні три чверті століття. Його кульмінаційні віхи можна порівняти з розмаїттям гірського краєвиду. Якщо у попередньому розділі я спробував визначити 1888 рік як, напевно, вирішальний момент усього нашого національного розвитку, так це тому, що починаючи від цієї дати вже не діяли деякі