Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » 1918. Місто надій 📚 - Українською

Читати книгу - "1918. Місто надій"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "1918. Місто надій" автора Максим Анатолійович Бутченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 62 63 64 ... 70
Перейти на сторінку:

– Товаришу командир, я прибув, – з’явилась із темряви знайома фізіономія.

Перед ними став вершник, який зарубав Сидора і його дружину. Пом’яте обличчя свідчило про те, що він спав, а запах перегару, який витав навколо червоноармійця, та каламутні очі промовляли ще більше – боєць був п’яний як чіп.

– Ага, добре, що прибув, Бундуков. Бо інакше не минути б тобі лиха, мерзотнику, – злісно прошипів Примаков.

– Так і є, ваше благо… тьху, товаришу командире, – прохрипів Бундуков.

Він виструнчився, і було помітно, як у його потьмарений розум повільно вповзає острах хижим павуком, що розкидає свої сіті, висотує нитки жаху – і ось уже перед грізним командиром тремтить переляканий червоноармієць, і холодні кінцівки страху торкаються його потилиці.

– Ось, бачиш, скаржитись на тебе прийшли, кажуть, що ти кривду заподіяв, – Примаков підвівся й став між Архипом і Бундуковим.

Він розтягнув останнє слово, смакуючи його на язиці. Йому хотілося, щоб власна вищість була такою ж очевидною для всіх, як ця холодна весна. Так-так, саме він – Віктор Сергійович Примаков – виявився найбільш прозорливим серед своїх військових товаришів. Він, колишній царський офіцер, не залишив у собі нічого старорежимного; знищив усі думки, мотиви, цінності минулого. Так, саме так, – тепер він червоний командир і має владу вирішувати долі інших. Він – на вершині світу цього.

Бундуков шкірою відчував думки Примакова. Понад усе йому хотілося зараз упасти п’яним під лаву й не бачити цього страшного погляду командира, котрий пронизував його, ніби стріла.

– Тут така справа… Цей… Мужик… Антикласовий елемент… Не хотів віддавати харч для робітничо-селянської армії. Чинив спротив. Їй-богу, бісова душа! Кидався, наче очманілий. Ми ж за нього воюємо… То я його того… В розхід… Зарубав за антиреволюційну діяльність, – Бундуков розповідав повільно, добираючи слова.

Примаков переможно подивився на Архипа.

– Ось тобі й маєш! Класовий ворог став на шляху всесвітньої революції!

Архип недовірливо поглянув на бійців.

– А жінку його чому тоді зарубали?

Примаков різко розвернувся до Бундукова, так що той аж сахнувся з несподіванки.

– Навіщо жінку зарубав, іроде? – дуже м’яко, навіть лагідно промовив Віктор Сергійович.

Ця єлейна м’якість у голосі суперечила колючому погляду, яким Примаков нагородив свого підлеглого. Гострі, ніби риболовецькі гачки, очі вчепились у Бундукова, проникли в його водянисту душу за твердою командирською волею, щоб витягнути всю правду з очманілого червоноармійця. Не доведи Господи зустріти таких людей, як червоний командир, у ці темні часи! Часи революцій і воєн! Часи голоду та сваволі! Часи, коли Примаков, котрий власну волю перетворив на подобу П’ятикнижжя, є втіленням закону.

– Відповідай, мордо! – знову повторив командир.

Бундуков видихнув, закашлявся й продовжив.

– Та ж під ногами шастала. А потім кинулася на нас. Довелось і її зарубати!

Архип не вірив власним вухам. Легко, ніби розповідаючи про якусь прогулянку, червоноармієць оповів, як зарубав ні в чому не винну людину, жінку, яка нікому не заподіяла шкоди. Бачачи, що справа повертає на небажане, молодий селянин посміливішав.

– Він і дівчат забрав. Дві дівчини було в домі. Де вони?

Примаков упритул дивився на Бундукова. Його губи міцно стулились, ніби заціпенівши від холоду. Руки, стиснуті в кулаки, наче дві довбні. Овал обличчя витесано з граніту. Люди навколо застигли, неначе дерев’яні ляльки, грубо вирізані якимсь недбалим теслею.

Бундуков усе це помітив. Знав він, що буває, коли командир розгнівається! Ще б пак – котяться голови з пліч, і немає нікому помилування.

– Ваше благ… Товаришу командире, от вам чесне революційне слово! Сім’я ця – недобитки українські. Усе гудили радянську владу. Лаяли соціалістичне керівництво. От вам хре… Та петлюрівці вони всі! Їй-богу, петлюрівці! Чесне більшовицьке! – безсовісно брехав Бундуков.

Адже йому не вперше! Тільки брехня й може порятувати. Тільки неправда, мовлена зі щирою вірою в неї, може переконати. Брехня, навколо суцільна брехня – і світ зафарбовано в чорне, а названо ж його білим! Іноді він надміру підвищував голос і зривався на вереск.

– Он як… А дівчата що, живі? – Примаков трохи пом’якшав.

– Живі, Вікторе Сергійовичу. У сараї зачинені до з’ясування, – відразу відповів боєць.

– Ага, це добре. Добре, товаришу. Можеш іти, – раптом сказав Примаков.

Бундуков не вірив власним вухам. Ніхто ще не міг так легко відбутися, коли командир був у гніві. Але цього разу йому пощастило, і тому червоноармієць розвернувся й швидко прослизнув у весняну пітьму. Солдати заворушилися, напруга спала.

– А як же правда? Хіба він не порішив невинні душі? – озвався Архип.

– Невинні? Ні-ні. На цьому світі нема невинних. Сам подумай – робітничо-селянська армія потребує харчування. І що ж робить цей мужик? Ховає його в себе. Пособник капіталістів, ось він хто. Ти ж його знав? – Примаков раптом дуже пожвавився.

Було видно, що вся ця історія зненацька його зацікавила. З якоїсь невідомої причини він не посадив парубка в холодну, не наказав відшмагати його шомполами, навпаки – мирно вів бесіду.

– Так, знав, – витиснув із себе Архип.

– Ну, то скажи, чоловіче добрий – хіба не був покійний жадібним? Хіба не бажав тільки свого? – червоний командир раптово розпалився.

Він підняв голос і викидав уперед одну руку, ніби махаючи оголеною шашкою.

– Бажав, – тихо відповів Архип.

1 ... 62 63 64 ... 70
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «1918. Місто надій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "1918. Місто надій"