Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Риб’ячі діти 📚 - Українською

Читати книгу - "Риб’ячі діти"

390
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Риб’ячі діти" автора Євген Вікторович Положій. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 62 63 64 ... 70
Перейти на сторінку:
class="book">Примружуюючи очі, я подумки встаю, щоб подивитися у вікно – так легше уявити сніг на сусідніх дахах. Він там лежить, не сумнівайтеся, але з підлоги його не побачити. Сніг, і сам сірий, втомлено відбиває небо, низьке, безсонячне вже третій місяць.

Птахи чорними крапками розсипані по небосхилу; дроти електромереж – чорні лінії пташиних залізниць; самотні стовбури дерев, в яких сховалася і спить до кращих (теплих) часів різноманітна комашня.

Я завжди прокидаюся на світанку. Мені не потрібно чекати на кращі часи – у мене індивідуальне опалення, дуже рентабельна річ. Слухаючи шалений гавкіт псів, я роздивляюся фотокартки на стіні – зранку, в напівсутінках, я завжди роздивляюся фотокартки. Іншого часу на таке дивне заняття я не маю. Проте, брешу: інколи п’яним я також роздивляюся фотокартки. Тут найцікавіше – дивне відчуття відстороненості, яке виникає після великої дози алкоголю. Коли я роздивляюся нашу весільну світлину зранку – я роздивляюся саме нашу з дружиною весільну світлину. Коли ж я роздивляюся цю ж саму світлину увечері «під мухою» – я роздивляюся особисто свою весільну світлину. Відчуваєте цю ніжну різницю, намацуєте її своїми грубими душами? Тому я часто бухаю – саме так я розшукую себе на світлинах минулого (жодного разу ще не бачив світлину майбутнього). Ну, як часто: вважаю, що двічі на тиждень до втрати пульсу – це майже ніщо у порівнянні з вічністю, в інші ж дні – виключно символічно, для підняття життєвого тонусу. Інколи мене відвідує запитання: чиє весілля я побачу на світлинах, якщо зроблю мікст – тобто змішаю час і рідину і нап’юся з самого ранку? Саме це мені й кортить весь час зробити, але я остерігаюся наслідків. Тож, як тільки я вийду на пенсію, то це буде перше, що я вчиню зі своїм життям.

Пси нарешті замовкають, їхній гавкіт завмирає десь над річкою і повільно опускається разом із сирим туманом у воду. Спокійний, як Брюс Лі, я уявляю, як голови псів із закритими очима пливуть по темній воді – буденний апокаліпсис кожного дня. Пора вставати. Для покращення настрою я уявляю сонце і риб, які весело пірнають в червоних протуберанцях, і хвилі холодного забуття зникають. Зникають, щоб повернутися під вечір.

Вода з потворним запахом гнилих труб нагадує про існування пекла значно істотніше, ніж релігійні проповіді. Запах зубної пасти, знайомий з дитинства, нагадує лікарню – перебування там також можна порівняти з пеклом. Хоча ні, в пеклі все чесно: накоїв – велком, а чорти створені для того, щоб катувати наші грішні душі, іншого від них годі й чекати.

У мене ніколи не боліли зуби, немає жодної пломби, хоча маю вже повні сорок шість років. Так, я вже довго живу. Якби я потрапив на ринок рабів у Давньому Римі, мене б продали дуже дорого і гарному хазяїну – грамотні люди завжди вибирають коней і рабів по зубах. Дивно, що я все досі пам’ятаю: запах дитячої зубної пасти, нашу лікарню, текст зі шкільного підручника про рабів – я ніколи про це не думав спеціально, ні з ким не обговорював. Але так відбувається кожного ранку: коли прокидаєшся, щось таке виникає в голові, якісь дивні спогади, видіння, відголоси щойно забутих снів, нещодавно забутого життя. Я ще нікому про це не розповідав, але думаю, тут кожен із нас має що додати.

Три-чотири присідання, сім-вісім нахилів, десять відтискань від підлоги, декілька спеціальних вправ для хребта – необхідний щоранковий мінімум. Душ, гоління. У ванній я маю велику перевагу перед більшістю людства – мені не потрібно мити та сушити волосся, бо я абсолютно лисий. Як коліно. Як Коліна, якщо пам’ятаєте такого відомого футбольного італійського арбітра. Дивлюся на себе в дзеркало – я лисий, довгий і білий. Як білок. Зовсім ще молода шкіра. І ніжна, як казала та студенточка, особливо на дупі, хе-хе. Термометр за вікном демонструє плюс три. Вологість, як завжди, висока. Я не закурюю сигарету навіть після філіжанки кави. Не тому, що у мене є сила волі, просто чотири роки тому організм, міцно схопивши за серце, сказав: «Петре, мені боляче!» З тих пір мені часто сниться сон: я сиджу в компанії друзів і з задоволенням димлю сигаретою; але практично я пробував курити з тих пір, як кинув, лише один раз і то по великій п’янці. Зрештою, я зрозумів, як це прекрасно – не курити. Після чого кинув ще раз, так би мовити, вже на рівні свідомого рішення. Тобто виявилося, що позбавити себе сумнівного задоволення – не таке вже й складне завдання, але при умові, що ти отримуєш на заміну інше задоволення. Уявіть, що «некуріння» – це також процес, як і куріння себто, але ви отримуєте задоволення від «не куріння» значно більше, ніж від куріння. Тобто задоволення від чистого повітря, непрокурених речей, від непрокуреної кімнати, від свіжого запаху з рота, від непотрібності вишукувати хвилинку на перекур – превалює над задоволення від диму спочатку хоча б на рівні теорії. Насправді це все, що потрібно. Я назвав це «ефектом превалюючого задоволення».

Сьогодні маю вдягнути темний костюм та темну краватку. Ні, ніхто не помер. Але в нашому місті великий день (не Пасха!) – губернатор відкриває крематорій. Не те щоб він (крематорій) тут дуже потрібний, але владарям, певне, стало шкода землі, бо люди нині мруть вельми активно, і нові цвинтарі ростуть як на дріжджах, займаючи все більші території, а на старих або немає місця, або ховають блатних і тільки за великі гроші. Ще десять-двадцять років, і мертві займатимуть на планеті значно більше місця, ніж живі. А це неправильно. Тому особисто я появу крематорію вітаю, хоча є й ті, хто проти. Дилетанти, вони не розуміють простої істини – люди повинні народжуватися та помирати вчасно. Порядна людина, навіть найкраща, завжди знає, коли і як їй правильно померти. Бо навіть найкрасивіші квіти, якщо їх вчасно не вийняти з вази, починають смердіти раніше, ніж зів’януть. «Якщо вчасно не міняти воду», – додала б зараз моя колишня дружина.

Самотність йде мені на користь.

Як завжди, добре випрасуваний костюм висить у шафі на своєму

1 ... 62 63 64 ... 70
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Риб’ячі діти», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Риб’ячі діти"