Читати книгу - "Відлуння у брамі"

— На Велес, — перервав Мечислав. — Даруйте, а Ви самі назвали цю планету на свою честь, за правом першовідкривача, так би мовити?

— Цить! Не чемно — богів переривати! — гримнув на нього Іван.

— Та то нічого, — поблажливо всміхнувся бог. — Питання цілком доречне. Розумієте, панове, насправді ця планета створена зовсім нещодавно. Та водночас їй, як і Землі, вже приблизно чотири із половиною мільярда років, — Велес зробив паузу, очікуючи запитань, та цього разу всі мовчали. Іван і Триголос якось по-змовницькому поглянули на Олега.

— Вона виникла у просторово-часовому полі? — нарешті запитав наймолодший характерник.

— Так.

— А саме поле створено нещодавно, і в ньому, власне, минули ці мільярди років? — далі розмотував логічний ланцюг Олег.

— І це так, молодий чоловіче. А знаєте, яким чином той, хто створив цю планету, здійснив прискорення часу до швидкості мільярда років за кілька хвилин?

— Не знаю, я також зо два рази просто думкою створював просторово-часові поля, уявно виокремлюючи якийсь замкнутий об’єм. Але мої спроби були незрівнянно менш масштабними.

— З іншого боку, ти, виявляється, маєш вроджені здібності керувати часопростором, — сказав Триголос. — А у який спосіб, хто і коли створив планету Вашого імені, пане Велес?

— Вони — ті, хто придумав створити цю планету, сконструювали часовий реактор у віртуальній дійсності і там прискорили час, уявляєте? — відповів питанням бог.

— Цілком, — Мстислав ледь стримався, аби не знизати плечима.

— Але! — очі бога спалахнули синім вогнем прихованого захвату. — Коли планета виникла, вже маючи вік тих самих чотирьох із половиною мільярдів років — виявилося, що вона існувала тут з моменту народження та стабілізації Сонячної системи.

— Хіба могло бути інакше? — цього разу Мечислав таки знизав плечима.

— Іншими словами, — втрутився Назар, — зі створенням цієї планети, дійсність є такою, що вона — ця планета — насправді була тут стільки, скільки й Земля на своєму місці у Сонячній системі.

— Я так розумію, пане Велесе, — мовив Гордій, — що у нашому часі хтось віртуально створив планету, яка ще тисячу років тому цілком реально послужила вам еміграційним притулком. Цікаво, а хто зварганив це, поза сумнівом, чудове космічне тіло?

— Триголосе! — Велес був спантеличений таким буденним сприйняттям дива. — Поглянь на оцих прагматиків із двадцять першого сторіччя — нічим вас не здивуєш!

— Ви вже більше, як тисячу років тому полишили Землю, — озвався дух Хортиці, — А там — переміг раціональний прагматизм, люди майже втратили здатність дивуватися.

— Даруйте, — нагадав Олег, — то хто таки створив Велес?

— Один різношерстий гурт у Києві, до якого долучився архангел Михаїл — вартовий Чумацького шляху. А щодо назви планети — так її нарекли тутешні люди. Велес, панове, це самоназва планети-близнюка Землі, і моє марнославство тут геть ні до чого, — зиркнув він на Мечислава.

— А тутешня цивілізація, — поцікавився Назар, — також є людською?

— Якою ж іще, коли планету створювали люди? Самі могли б здогадатися! — бог трохи помстився козакам за те, що вони вперто не показували свого здивування. — Звісно, що тут все відрізняється від земних умов буття, і, як на мене, то у кращий бік.

— Цікаво буде поглянути, — сказав мовчазний Северин.

— А мені цікаво, — раптом сказав Олег, — що то за зерно було у другій скрині, поряд із тією, де зберігалася брама? Ваше, пане Велесе?

— Моє, панове, звісно, що моє. Чиє ж іще? — бог підвівся. — Це зерно з Колосся життя — великий скарб, також колись довірений Кам’яній могилі на Землі. Його поцупили звідти люди того самого Хазяїна. Зерно життя — це своєрідний банк біологічних видів. Будь-яка тварина чи рослина, яка існувала на Землі і зникла, може бути відтворена завдяки зернині.

— Тобто, насправді у зернах міститься повний запис генетичного коду відповідного біологічного виду, — збагнув Назар. — Ось він, справжній скарб Кам’яної могили, а брама — то лише транспортний засіб! Нам слід було забрати і другу скриню!

— Жодним чином! — заперечив Велес. — У хазяйському схроні вона цілком надійно збережеться, до часу. Наразі ж прошу вас, товариство, до снідання, — господар відчинив двері, що лишилися єдиними у круглій залі.

Олівець зламався під міцними пальцями адмірала. За старою штабною звичкою він акуратно підкреслював найбільш значущі та загрозливі повідомлення червоним — не фломастером, а раритетним нині дерев’яним олівцем. Знову поглянувши на вже прочитані та відкладені аркуші, ад'ютант самодержця побачив, що більшість рядків позначена його акуратними лініями. Червоними. У відкритих повідомленнях інформаційних агенцій, секретних дипломатичних депешах, шифрограмах резидентур прізвище Шахсуварова повторювалося найчастіше. «Шахсуваров одужує…»; «Шахсуваров зустрівся з українським міністром… з послом США в Україні… з журналістами… з демократичною громадськістю Придніпров’я…»; «Шахсуваров готує сенсаційну заяву…»; «Шахсуваров передбачає…»; «Шахсуваров підозрює…»; «Шахсуваров знає, хто…». І далі… «Шахсуваров вважає, що Росія потребує демократичних перетворень…».

— От пацюк!

Ще не встигнувши підвести очей, адмірал вже виструнчився за своїм столом. Перед ним стояв самодержець. Увійшов нечутно — товсті килими заглушили кроки, а ординарці у приймальні не насмілилися попередити шефа про цього пізнього гостя.

— Щур він, адмірале! — самодержець сів прямо на край столу. — І Ви сідайте, хоча — ні. А чи немає у