Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

— Сім кімнат і кухня з ванною, — буркнула вона. Денис реготнув.

— Ти спостережлива. Так, я надбудував другий поверх, а до першого додав ще два нових крила, залишивши стару частину дому як центральну. Мені ця хата за копійки дісталася. Гріх втрачати добрі можливості. Я терпіти не можу міські квартири, як на мене, це клопівники й тарганники з божевільними сусідами, що оточують тебе з усіх боків. А я потребую тиші.

— То ви латвієць?

— І латиш.

— А яка різниця?

— Приблизно, як між громадянином України та українцем. Усе. Я достатньо довго стирчу на порозі й майже сплю — твої запитання мене заколисують. Подумай, нагідко. Я роблю тобі хорошу пропозицію.

— А ви не боїтеся, що я втечу, доки ви будете спати?

— І прихопиш із собою мене та будинок? Чи заріжеш мене уві сні? Ні, руда, не боюся. Це ти маєш боятися, що втечеш. І будь ласка, в разі твого позитивного рішення, не «викай» мені.

— А як же тоді? Ви набагато старші від мене!

— Це правда, — тепла і швидка, мов ящірка, усмішка промайнула по твердих, як граніт, устах. — Приємно, що ти так шануєш мій вік, проте, якщо ти залишишся, повага між нами буде ґрунтуватися не на формі звертання.

— А вона буде?

— Вона вже є, — урочисто запевнив Денис і зник за дверима, додавши девіз усіх алкоголіків: — Я тебе з першого погляду заповажав. Думай.

Дана встала, натягнула спідницю і светра, і, як була боса, демонстративно ігноруючи великі чоловічі капці, залишені Денисом біля ліжка, спустилася до вітальні. Мирко гугукав і смикав її за волосся. Перше, що вона побачила, це простеньку ікону, яка висіла над вхідними дверима — на ній Богоматір покривала своїм омофором усіх християн. Пресвята Покрова — саморобний образ із тих, що їх колись продавали в електричках глухонімі разом із яскравими солодкими знімками красенів і красунь та, хоч як дивно, із порнографічними картами. Кому що. У бабці Ліди над входом теж висів такий образ. І тут Дана аж підскочила. У її бабусі?! Вона глянула на ікону уважніше. У лівому верхньому кутку фольга потемніла і розплавилася — це вона, Дана, намагалася спалити зображення «неіснуючої матері вигаданого Бога» — цю фразу вона почула в школі й дуже перейнялася нею. Баба Ліда вчасно це помітила, і, вихопивши образ Пречистої з рук онуки, добряче відперезала ту лозиною, викрикуючи: «Як твої грамотні вожаті ще Мадонну Рафаеля не спалили?!» Бабуся бачила Мадонну Рафаеля в якомусь альбомі репродукцій, і картина їй дуже сподобалася. А ще бабця Ліда по-справжньому вірила в Бога.

Все ще не вірячи своїм очам і припускаючи, що може існувати безліч пояснень того, як ця іконка опинилася в чужому домі, Дана обвела очима вітальню. Нові шпалери, паркет і… старий бабусин диван. Як же вона його не впізнала? Дана кинулася до вікна. Металевий паркан замість дерев’яного, але обійстя те саме, аж до крихітної клумби під вікном, де, скільки вона себе пам’ятала, росли чорнобривці й кумедні руді лілії без аромату. Дану затрясло, мов у лихоманці. Денис придбав цей дім уже, вочевидь, в інших господарів, і привів сюди її. Коло замкнулося.

Не те, щоб Дана була забобонною, ні. І щодо любові баби Ліди до своєї єдиної онуки вона не надто тішилася. Не було там любові. Бабуся просто виконувала свій обов’язок і, поза сумнівом, значно більше дбала б про Дану, якби та не була байстрям. Звісно, прямо про таке й мови не було — баба Ліда крикнула це Майї під час сварки. Ось, мовляв, повісила мені на шию байстря своє, що й Господь не відає, хто цій шельмі батько! Дана це почула і назавжди викреслила бабусю з переліку своїх довірених осіб. Відтоді у ньому значилася лише тітка Олена. Та все одно було щось знаменне, щось особливе в тому, що Дана повернулася в бабусин дім. І що вона може тут залишитися. Доки Ден спав, вона обійшла увесь другий поверх, зазирнула в кожну щілину, обстежила всі приміщення, всі закапелки, від кухні до ванни, обминувши лише спальню, яку займав Денис. І коли він увечері, як і обіцяв, з’явився у вітальні, гарно вбраний, якийсь на диво урочистий, і спитав, чи вона щось вирішила, Неждана майже не вагалася.

— Вирішила, — луною озвалася вона.

— І? Будеш у мене жити?

Він не сказав «зі мною», а «в мене» — миттєво відзначила Дана. І тихо запитала:

— А радіо у вас є?

Минуло майже три роки відтоді, як зникла Ніка. Любко відвідав десятки сумнівних місць, від кабаре з м’якою еротичною програмою до справжнісіньких дір із репутацією бандитських «малин». Він «зависав» на порнографічних сайтах, заводив слизькі знайомства, говорив із сотнями людей. Як побічний ефект повернув вдячним родинам двох підлітків, котрі втекли з дому, і тричі йому здавалося: ось вона, ниточка. Він напав на слід. Дві нитки завели його у глухий кут, а третя… там усе було значно складніше, дуже загадково і вкрай драматично. Вочевидь, він таки натрапив на слід — Бог трійцю любить — бо ту його останню нитку хтось обірвав. Там, де Любко мав дістати оперативну інформацію, міліція оперативно знайшла труп інформатора — так оперативно, що тільки дивом їй на очі не потрапив такий собі Любомир Шеремет, у штанях, заляпаних кров’ю жертви, та із закривавленими пальцями — той, кого прибрали, на час візиту Любомира ще був живий