Читати книгу - "У череві дракона"

питання, котре було винесене в назву теми («Що таке речовина — матерія чи Логос?»), то Юрко Жолудь розбудував свої аргументи в такий спосіб: у світі нічого більше немає, окрім матерії й Логосу; Логос — категорія доволі широка: це Знання, Слово, Дух, Ідея. Можна сказати й так: все, що не матерія, є Логос; і навпаки: все, що не Логос, є матерія. Юрко абстрагувався від питання про первинність і вторинність. Він пожартував: «Хай це вирішує той, кому неспростовно відомо, що з’явилося раніше — яйце чи курка». Божко намагався убгати Логос в саму лише людську голову. Жолудь ухилився від суперечки: «Я не вказую адреси, я лише констатую: Логос існує. Чи, може, власний мозок ви бачите не в природі, а десь над природою? Ми розглядаємо проблему з боку загальних закономірностей, як це взагалі властиво філософії. Логос — це також Інформація, Закон, Закономірність. Повторюю: все, що не є матерія, — Логос. Тепер я вас питаю: закони природи існують лише в людській голові чи незалежно від неї?» Цим запитанням Жолудь загнав Божка в глухий кут — Степан скулився, намагаючись втягнути голову кудись у надра панцера-светра.

Тим часом Жолудь повів мову далі: раз ми не можемо визнати речовину матерією, то що ж вона є, окрім Логосу? Звісно, тут доведеться розглянути питання про роль наших чуттєвих рецепторів у пізнанні світу. Питання це вельми непросте. Там, де є змога провадити точні обчислення, виводити фізичні формули, де визнаються закони природи як такі, ставити під сумнів існування матерії було б цілковитим абсурдом.

Що ж до речовини, із якої складається весь видимий світ, то це не що інше, як суворо, відповідно до законів природи розбудована система образів. Вона не обов’язково є об’єктивною реальністю щодо самого Всесвіту — скажімо, нейтрино пролітає наскрізь цілу Галактику; Галактика для нейтрино просто не існує. Можна уявити, що десь є живі організми, створені не із нагромадженого у фотосинтезі видимого світла, а із нейтрино, — тоді Галактика не існуватиме також для цих живих істот. А точніше — для їхніх чуттєвих рецепторів. Таким чином ми доходимо висновку, що предмети довколишнього світу є реальністю лише для наших чуттєвих рецепторів — отже, поза нашою свідомістю існувати не можуть. Тут Фіхте не помилявся. Неправильно лише те, що наша свідомість стоїть в основі причинності — за нею можна визнавати лише здатність на відображення.

А де ж шукати причину всіх причин? Безумовно, в Субстанції. І тут Жолудь виклав те найголовніше, що відомо сьогодні про субстанціональні властивості вакууму. Тільки він є матерія — і ніщо більше! Легко уявити смерть електрона, атома, навіть Галактики. Але хто здатний уявити смерть вакууму? Адже ж він є те, про що люди звикли казати: ніщо. По суті, це є сам простір — простір як світова безмежність. Хоч як би ми намагалися уявити їхнє зникнення — зникнення вакууму, зникнення світової безмежності, — це виявиться неможливим. Все може зникнути, але ж не вони!..

Мирон, роздягнений по пояс, пройшов у ванну кімнату, вмився холодною водою й розтерся волохатим рушником. Хтось рвучко потягнув його за спущені підтяжки. Мирон здригнувся від несподіванки. Озирнувшись, побачив у прямокутнику дверей широку, присадкувату постать Сергійка, що пустотливо посміхався.

— Підтяжки зіпсуєш, — з навмисною суворістю буркнув Мирон. — Чого радієш — що в школу йти не треба?..

Мирон лише цієї миті згадав, що сьогодні неділя.

— А ти не радів у моєму віці?

Батько з подивом окинув поглядом міцно збиту постать сина. Його чуприна сягала батькового підборіддя. Підріс хлопчисько, та й сил набрався — добре, що басейн для плавання відвідує, йому неодмінно слід займатися фізичними вправами, бо є зайвий жирок.

— Гм-м, у твоєму віці… Звідки це в тебе?

— А хіба що?

— Менше біля телевізора сиди, бо передчасно постарієш. І розмовляй тихше — матір розбудиш.

Сергійко майже крикнув:

— Гай-гай, її вже й слід прохолонув.

Мирон промовчав подумавши: «Якось не по-дитячому він розмовляє. А проте хіба ж тільки він?» Потім пригадав, що сам у його віці лише першу книжку самостійно прочитав — то була фантастична повість К. Ціолковського про подорож на Місяць. Не знаючи, що існує жанр наукової фантастики, сприйняв її як опис реальних подій — з дикунською наївністю гасав по селу й хвалився своїм відкриттям: по місячній поверхні люди ходять! І така була довіра до друкованого слова, що довго вчитель мусив пояснювати: там написано про те, що може колись бути, але поки що цього немає. Загалом Мирон вважав, що він і його ровесники, колишні сільські пастушки, розвивалися з великим запізненням. Так, але ж знали, що борошно виготовляють не з макаронів! Мирон нагадав синові цю «гіпотезу» — той добродушно засміявся:

— Коли ж це було! Я ще тоді під стіл пішки ходив.

— А зараз вважаєш себе дорослим, га?..

— Ну, не зовсім, але приблизно.

— Тобі ще п’ять років тягнутися до атестата зрілості.

— Дотягнуся, — з надмірною поважністю пообіцяв Сергій.

А Мирон Сидорович подумав, що й справді-таки дотягнеться: п’ятий клас, як і всі попередні, закінчував лише з відмінними оцінками. Однак Мирона щось непокоїло в духовному розвиткові сина — мабуть, те, чого ще як слід не встиг осмислити й сам батько.

Мирослава увійшла без дзвінка з базарним кошиком і букетиком пролісків. Від неї пахло задніпрянським вітром — чимось тим, що котить у собі з чернігівських лісів світловода Десна. Дружина ще не встигла побувати в перукарні — золотаве волосся розсипалося вільно, з тією милою безладністю, котра подобалась Миронові більше, ніж театральна впорядкованість.

— Ну, як тут мої мужчини? Всі вони такі: лише до загсу помічають, що на вулицях продаються квіти.

Її голосок звучав лагідно — мабуть, вона давно змирилася з тим, що від чоловіка не дочекаєшся квітів. А Мирон іще раз лайнув себе за неуважність, знаючи наперед, що й завтра забуде купити проліски.

Коли поснідали, Мирослава зайшла в кабінет