Читати книгу - "Співробітник ЧК"

Сидоровій козі, за таке поводження з документами! Іншим разом підеш під трибунал, май на увазі! А сьогодні, вважай, пощастило. Принеси її сюди і заразом поклич Туляковського… Все гаразд! — сказав Саковнін зраділому Олексієві, коли начальник секретного відділу пішов. — Буде вам карта. Тільки доведеться її трохи «підправити»: помилки ми залишимо, а те, що там указано правильно — номери, підрозділів і їх місцеперебування — змінимо так, щоб ця сволота не помітила. Але це ще не все. Карти я вам зараз не віддам. Усю махінацію треба погодити з штабом фронту і використати її не тільки для того, щоб дати змогу вам вислужитися перед шпигунами. Подумайте карта, очевидно, потрапить до білих. Можливо, виходячи з її даних, вони захочуть щось зробити. Це, правда, малоймовірно, бо вороги розуміють, що викрадена і розшифрована карта навряд чи залишиться незмінною, але все-таки… Коротше, про ті дані, які дістануться білим, повинні знати в штабі фронту! Я пошлю ад'ютанта з рапортом. Він справиться днів за два. Ви можете почекати?

— Днів два можу. Але хотілося б не більше.

— Більше й не треба. Через два дні одержите… якщо в штабі не буде заперечень. Нічого, невелика затримка навіть на краще: не так просто викрасти такий документ! — Начштабу весело підморгнув.

Усі ці міркування він виклав молодцюватому, чорновусому ад'ютантові Туляковському і начальникові секретного відділу, який приніс карту. Задоволений, що неприємну розмову забуто, начальник секретного відділу не заперечував.

За півгодини ад'ютант виїхав у штаб фронту.

Він упорався навіть швидше, ніж можна було чекати. Наприкінці наступного дня Туляковський повернувся і привіз дозвіл передати карту Олексієві. Відповідні зміни були вже внесені. Більше того, карту помітили дев'ятим вересня — днем, коли прислали нову. Поправки були зроблені так акуратно, що навіть обізнані люди — начштабу і начальник секретного відділу — не відразу їх помітили.

— Тепер постарайтесь, щоб карта без перешкод потрапила за призначенням, — сказав Саковнін Олексієві. — Сьогодні понесете?

— Мабуть, завтра.

— Значить, викрадення станеться вночі. Вранці зчинимо тривогу…

І наступного ранку в штабі почався переполох. Бігали стривожені, заклопотані ад'ютанти. Декого з вільнонайманих і писарів, у тому числі і Олексія, викликали в особливий відділ, розпитували, хто вночі залишався в штабі, чому, що робив… Про справжній стан речей знало всього чоловік п'ять-шість. Серед решти поширилася чутка, що з кімнати командуючого зник якийсь папір. Що за папір, якого змісту, кому він потрібний — про це робили різні припущення. Трапилося так, що саме в цей день командуючий виїхав у штаб фронту, і його від'їзд теж зв'язували з тим, що сталося.

Йшов дощ. Він почався на світанку і ліниво булькав увесь день. На вулиці до ночі чулася добірна лайка — це обозники прибулої з Херсона частини витягали вози з розкислих вибоїн дороги. Дощ рано загасив життя в містечку. Ніч настала годині о десятій; мокра, сліпа чорнота запнула будиночки, і стало тихо, тільки з рівним шелестінням сипав дощ та зрідка чавкала багнюка під ногами патрулів.

Перелазячи через паркан у сад Федосових, Олексій оступився і обляпав грязюкою штани і рукав френча до самого плеча. Намагаючись не робити шуму, він обійшов будинок і глянув на Дінине вікно. Завіски були щільно закриті.

Олексій набрав жменьку піску і кинув у скло. Вікно освітилося. На завісках з'явилась тінь і зробила знак чекати. Олексій став під навіс заднього ґанку.

…Стукіт каблучків по сходах і голос Діни:

— Хто там?..

— Це я, Олексій…

Злетів гачок, грюкнув засув.

— Ви?! Ходімо!..

Вони квапливо піднялися в мезонін.

— Дістали?.. Принесли?..

— Так.

— Я вже знаю: все місто говорить про це! Ах, який ви молодець, Альошо! Ви просто чудові!.. І ніхто вас не підозрює?

— Здається, ні. Сьогодні викликали в особливий відділ, допитували. Не тільки мене — багатьох, і нічого…

— Де вона? Давайте сюди швидше!

Олексій пошукав очима, куди сісти.

— Чого вам?

— Треба чобіт зняти.

— Сідайте на кушетку!

— Я брудний, упав…

— Пусте, сідайте!

Олексій сів на кушетку і заходився стягувати чобіт. Діна одвернулася, відійшла до дверей, але нетерпіння було надто велике — повернулась знову.

Олексій розмотав онучу і з-під штанини дістав складену вчетверо карту. Діна вихопила її, розгортаючи на ходу, кинулася до світла. Взуваючись, Олексій бачив, як вона жадібно переглядала помітки, підписи і штабні печатки, водила пальцем по цифрах, що означали номери частин. Потім, лишивши розгорнуту карту на столику, рвучко підбігла до кушетки і опустилась на неї поруч з Олексієм.

— Альошо!.. — промовила вона, важко дихаючи. — Альошо!.. Ви не знаєте… Ні, ви зовсім не знаєте, що зробили!..

І раптом, притягнувши до себе, почала цілувати його в щоки, в губи, в колюче підборіддя…

Перед найсуворішим судом товаришів, перед будь-яким трибуналом Олексій зміг би виправдатися в тому, що обняв Діну: нічого іншого йому не лишалося робити. Це було необхідністю, тактичною хитрістю…

Але нікому в світі, і в тому числі самому собі, він не зміг би пояснити, чому в цю мить щось ворухнулося в ньому, і до серця підступив гострий жаль до дівчини, непотрібний, не заслужений нею жаль. Він зовсім близько бачив її сяючі, радісні очі, відчував долонями гнучку, довірливо-податливу спину, і десь у найвіддаленішому куточку свідомості ворухнулася зрадлива розслаблююча думка: чи правильне він робить, вдаючись до такого жорстокого обману?..

І ось що найнебезпечніше: в ту мить він не знайшов досить переконливого спростування цієї думки.

— Стривайте, Альошо! — підвелася раптом Діна. — Сидіть тут, я на одну хвилнку!..

Вона метнулася до столика, згорнула карту, мнучи її в поспішності. Не соромлячись, розстебнула комір, засунула