Читати книгу - "Робінзон Крузо, Даніель Дефо"

теж на мигах, що треба раніше закопати мерців, щоб його вороги не знайшли їх, коли прийдуть на це місце. Я згодився, і він зараз же став до роботи. За кілька хвилин він руками викопав у піску таку глибоку яму, що в ній легко могла вміститись одна людина; потім переніс у цю яму одного з убитих і засипав його землею. Так само вправно впорався він і з другим мерцем. Уся церемонія похорону забрала в нього не більше як чверть години. Коли він скінчив, я знову подав йому знак іти за мною і повів його не до свого замку, а зовсім в інший бік - у віддалену частину острова, до своєї печери. Отже, я не дав своєму сну здійснитись у цій частині: дикун не шукав притулку в моєму ліску.

Коли ми з ним прийшли в печеру, я дав йому хліба, жменю родзинок і напоїв його водою, а це після швидкого бігу було для нього найпотрібніше. Коли він підживився, я жестами показав йому в куток печери, де в мене лежали великий оберемок рисової соломи та ковдра, що не раз правили мені за постіль. Бідолаху не треба було дуже довго припрошувати, він ліг і вмить заснув.

Це був гарний хлопець, високий на зріст, бездоганно збудований, з рівними, міцними руками й ногами і добре розвиненим тілом. На вигляд йому було років двадцять шість. В його обличчі не було нічого дикого або жорстокого. Це було мужнє обличчя з м’яким і ніжним виразом європейця, особливо коли він посміхався. Волосся в нього було довге й чорне, але не кучеряве, як овеча вовна; лоб високий і широкий; очі жваві й блискучі; колір шкіри не чорний, а смуглий, проте не того жовто-рудого гидкого відтінку, як у бразильських або віргінських індіанців, а скоріше оливковий, дуже приємний для очей, хоч його й важко описати. Обличчя в нього було кругле й повне, ніс - невеликий, але зовсім не приплющений, як у негрів. До того ж у нього був гарно окреслений рот з тонкими губами і правильної форми, білі, немов слонова кістка, чудові зуби.

Проспавши або, вірніше, продрімавши з півгодини, він прокинувся й вийшов до мене. Я саме доїв своїх кіз у загоні біля печери. Побачивши мене, він відразу ж підбіг і ліг переді мною на землю, показуючи всією своєю позою найсмиреннішу вдячність і виробляючи при цьому всім тілом безліч чудернацьких рухів. Припавши обличчям до землі, він знову поставив собі на голову мою ногу і всіма приступними йому засобами старався довести свою безмежну відданість та покірність і дати мені зрозуміти, що з цього дня він буде моїм слугою довіку. Я зрозумів багато дечого з того, що він хотів мені сказати, і постарався пояснити йому, що я дуже задоволений ним. Відразу ж я почав говорити з ним і вчити його відповідати. Насамперед я сказав йому, що його ім’я буде П’ятниця, бо цього дня я врятував йому життя. Після цього я навчив його вимовляти слово «господар» і дав йому зрозуміти, що це моє ім’я; навчив вимовляти «так» та «ні» і розтлумачив значення цих слів. Я дав йому молока в череп’яному глечику, надпивши спочатку сам та вмочивши в нього хліб; я дав йому також коржа, щоб він наслідував мій приклад. П’ятниця з охотою послухався і на мигах показав, що їжа йому до смаку.

Ми пробули з ним ніч у печері, а як тільки розвиднілось, я дав йому знак іти за мною. Я показав йому, що хочу одягти його, з чого він, як видно, дуже зрадів, бо був зовсім голий. Коли ми проходили мимо того місця, де були закопані вбиті нами дикуни, він показав мені прикмети, якими він позначив ями, і почав подавати знаки, що нам треба викопати обидва трупи і з’їсти їх. Тоді я постарався показати йому якомога виразніше свій гнів та огиду до цього,- показати, що мене нудить на саму думку про це, і владним жестом звелів відійти від ям, що він і виконав якнайпокірніше. Після цього я повів його на вершину горба подивитись, чи поїхали вже дикуни. Вийнявши підзорну трубу, я направив її на те місце берега, де вони були напередодні, але їх не було вже й сліду, не видно було й жодного човна. Мені стало ясно, що вони поїхали геть, не потурбувавшись шукати своїх зниклих товаришів.

Але цього відкриття для мене було надто мало. Набравшись духу і згоряючи від цікавості, я взяв з собою мого П’ятницю, озброївши його тесаком та луком зі стрілами, якими, як я вже мав нагоду пересвідчитись, він орудував дуже майстерно. Крім того, я дав йому нести одну з моїх рушниць, а сам узяв дві інші, і ми пішли на те місце, де напередодні бенкетували дикуни. Мені хотілось мати про них докладніші відомості. Коли ми прийшли туди, перед нашими очима постала така жахлива картина, що в мене завмерло серце і захолола кров у жилах. Справді, видовище було моторошне, хоч П’ятниця й залишився байдужим. Увесь берег був засіяний людськими кістками, земля - закривавлена, скрізь валялись недоїдені шматки засмаженого людського м’яса, недогризки кісток та інші рештки кривавого бенкету, яким ці недолюдки відсвяткували свою перемогу над ворогами. Я знайшов три людські черепи, п’ять рук, розкидані по різних місцях кістки трьох-чотирьох ніг і багато частин кістяків. П’ятниця жестами розповів мені, що дикуни привезли з собою для бенкету чотирьох полонених; трьох вони з’їли, а четвертий був він сам. Наскільки можна було зрозуміти з його пояснень, у цих дикунів була велика битва з сусіднім вождем, одним із підданців якого був і він, П’ятниця. Вони забрали багато полонених і розвезли їх по різних місцях, щоб побенкетувати та з’їсти їх так само, як це зробила та ватага дикунів, що привезла своїх полонених на мій острів.

Я наказав П’ятниці зібрати всі черепи, кістки та шматки м’яса, звалити їх в одну купу, розкласти вогонь і спалити. Я помітив, що йому ще й досі дуже хотілось поласувати людським м’ясом і що його канібальські інстинкти надзвичайно стійкі. Але я виявив таке обурення на саму думку про це, що він не насмілився дати їм волю. Я всіма способами намагався пояснити йому, що вб’ю його, якщо він мене не послухає.

Знищивши сліди кривавого бенкету, ми вернулись до замку, і я негайно