Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Причепа, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Причепа, Нечуй-Левицький"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Причепа" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 62 63 64 ... 85
Перейти на сторінку:
ти­ха, смир­на, як овеч­ка. З нею не ду­же мож­на роз­ба­ла­ка­тись. Та все роз­ка­зує про те гос­по­дарст­во, про ху­до­бу. Чи ти за­ува­жи­ла, моя ко­ха­на Те­одо­зю, що в неї ру­ки бу­ли в сажі? Знать, са­ма ро­бить в пе­карні чор­ну ро­бо­ту та по­рається ко­ло печі.

- А уб­ра­на так прос­тенько, ду­же вже по-бу­ден­но­му. Я все роз­див­ля­лась, чи не знай­ду ча­сом де на одежі тіста або бо­рош­на, - го­во­ри­ла далі Те­одо­зя. - Мені здається, що во­на са­ма па­ля­ниці місить й ви­роб­ляє…


- І то, мав­ши стільки най­мит­тя, - підхо­пи­ла Зо­ся, - щоб я піклу­ва­лась отим ку­хо­варським пас­кудст­вом! Їй-бо­гу, чуд­но якось діється на світі! Дає бог щас­тя-до­лю то­му, хто не вміє ним навіть га­разд ко­рис­ту­ва­тись. Се­ред та­кої розкішної обс­та­ви, ма­ючи та­кий засіб, вби­ра­тись так прос­то, хо­ди­ти в пе­кар­ню, баб­ля­тись в тісті, по­ра­тись, пас­ку­ди­ти ру­ки са­жею!


- Вона й гар­на, навіть ду­же гар­на, - ка­за­ла Те­одо­зя, - тільки кра­са її якась не панська. Так не прис­тає її пос­тать до тих ве­ли­ких дзер­кал, до тих ви­со­ких, здо­ро­вецьких вікон. А мо­же, тим, що во­на не уб­ра­на як слід?


- Де там во­на гар­на! - відка­за­ла Зо­ся. - Що то за кра­са ли­ця, що ски­ну­лось на ли­це сільських ук­раїнських дівчат? Ті очиська чорні, ті бро­ви­ща аж сині… ті рум'янці… Не­ма в їй нічо­го та­ко­го не­бес­но­го, тих очей ро­ман­тич­них, тих зо­ло­тих кіс…


Зося ма­ла на думці свою кра­су, кот­ру вва­жа­ла за най­ви­щу, кра­су справ­деш­ню, за кот­ру не бу­ло навіть в світі нічо­го кра­що­го.


- Коли ж то нам до­ве­деться знов бу­ти в Се­ре­динських? - ска­за­ла во­на, ле­генько зітхнув­ши, і вий­шла з Те­одо­зею в сад на про­гу­лян­ня.


Через ши­ро­ку до­ли­ну поміж го­ра­ми та гор­ба­ми мріло Кам'яне. Вид­ко бу­ло навіть час­ти­ну кня­жо­го пар­ку, а над си­зим ту­ма­ном по­над пар­ком ніби висіли на повітрі верш­ки однієї оран­же­реї, кот­ра сто­яла на горб­ку.


Обидві во­ни, всту­пив­ши в свій са­док, не­са­мохіть якось од­ра­зу обер­ну­ли очі в той бік, де сто­яло Кам'яне, де мрів, ніби си­зий ту­ма­нець, кня­жий сад, звідкіль виг­ля­да­ли ле­генькі го­тицькі вер­шеч­ки оран­же­рей.


- Ондечки те місце! - про­мо­ви­ла Те­одо­зя, ле­генько кив­нув­ши но­сом на си­зу да­лечінь.


«Он те місце! - по­ду­ма­ла Зо­ся мовч­ки, - де лю­ди жи­вуть, як у бо­га за две­ри­ма, як у раю; он те місце, де те­пер, пев­но, по пар­ку по­хо­жає Ясь».


І став пе­ред нею Ясь, мов жи­вий, над про­зо­рою во­дою, на кам'яних східцях, між ку­ща­ми ши­ро­ко­лис­тих ва­зонів. А во­на ніби дер­жа­лась за йо­го ру­ку, крадько­ма пог­ля­да­ла на див­ний профіль, на повні мо­лоді ус­та, на чор­ний блис­ку­чий вус: во­на ніби уяв­ки знов ба­чи­ла в воді ли­це гор­де, панське, пиш­не, во­на ніби по­чу­ва­ла теп­ло од йо­го ру­ки.


«І ко­ли-то нам до­ве­деться знов по­ба­чи­тись!» ду­ма­ла далі Зо­ся.


Довго гу­ля­ла во­на з Те­одо­зею по своєму ве­ли­ко­му са­ду. Їй так не хотілось вер­та­тись до ха­ти, де бідність, не­гар­на обс­та­ва, пок­рив­лені темні вікна, не­мальова­ний поміст ще гірше ра­зи­ли її сер­це після роз­коші в житлі Се­ре­динських. Зо­ся че­рез си­лу пе­реж­да­ла обід у своїй хаті, і знов пішла з Те­одо­зею до са­ду, і знов не зво­ди­ла очей з то­го си­зо­го да­ле­ко­го ту­ма­ну, про­ни­за­но­го чер­во­ним промінням вечірнього сон­ця.


«Як там те­пер гар­но в са­ду! - ду­ма­ла Зо­ся, - як там те­пер ти­хо на тих але­ях, над по­точ­ка­ми!.. Ко­ли б оце мені те­пер пос­то­яти на то­му ви­со­ко­му місточ­кові, на­ди­ви­тись на ту шум­ли­ву во­ду! пос­то­яти по­руч з ним, спер­шись на по­ру­ча­та, до­тор­ку­ючись своїм пле­чем до йо­го пле­ча…»


І тре­ба бу­ло йти в ха­ту, а Зо­сю тяг­ло в ту ми­лу сто­ро­ну, де во­на за­чу­ла но­ве щас­тя, де во­на пе­ре­жи­ла такі милі го­ди­ни.


- Чи чуєш, Те­одо­зю, як там му­зи­ки гра­ють? Те­одо­зя нас­то­ро­чи­ла замість ву­ха дов­гий ніс і прис­лу­ха­лась.


- А справді, не­на­че гра­ють! - од­ка­за­ла во­на, - ма­буть, те­пер у са­ду на горі грим­лять ор­кест­ри.


І Зосі вчу­лось, що грає ор­кестр, вчу­лось, що гу­дуть та гу­чать якісь див­но гарні мо­ти­ви, то су­мо­виті, то ду­же ве­селі. І зда­ва­лось їй у душі, що ті мо­ти­ви пли­вуть сте­мен­но з то­го си­зо­го да­ле­ко­го ту­ма­ну, де бли­ща­ли про­ти за­хо­ду сон­ця шпи­часті вер­шеч­ки оран­же­реї, пли­вуть од вер­шечків са­до­во­го де­ре­ва, вкупі з ти­хим по­ди­хом вітру.


- Мамо! - гу­ка­ла до неї доч­ка з од­чи­не­но­го вікна. - Ходіть до ха­ти, бо вже ве­че­ря го­то­ва. Вже й над­ворі по­ночі…


Зося увійшла в ха­ту, де во­ру­ши­лись в тем­ряві діти, най­мич­ки, Яким. І зно­ву огор­ну­ло її зо всіх боків бу­ден­не, що­ден­не жит­тя еко­номії в Тхорівці.


Минув тиж­день, нас­ту­пав і дру­гий. Од­но­го ран­ку якось се­ред тиж­ня за­ту­потів кінь на подвір'ї еко­номськім. То прибіг вер­хо­вий ко­зак. Зо­ся ба­чи­ла йо­го в вікно, і ду­ша її чо­гось зат­ремтіла. Ко­ли це най­мич­ка внес­ла лист. Дри­жа­чою ру­кою Зо­ся розірва­ла кон­верт. То бу­ли зап­ро­си­ни од па­на Се­ре­динсько­го на бал. Зо­ся поцілу­ва­ла лист і про­жо­гом ки­ну­лась до две­рей, щоб оповісти­ти та­ку но­ви­ну Те­одозі.


- Панно Те­одо­зю! - гу­ка­ла Зо­ся, вско­чив­ши в сіни, - Те­одо­зю, ко­ха­на!


В сінях са­ме тоді най­мич­ка го­ду­ва­ла пти­цю. Пе­ре­ля­кані ку­ри ки­ну­лись в од­чи­нені до світлиці двері. Те­одо­зя, за­чув­ши з дру­гої кімна­ти че­рез сіни го­лос Зосі, по­летіла до світлиці.


- Теодозю! Моя ми­ла, моя ко­ха­на! - кри­ча­ла Зо­ся, ки­да­ючись на шию до Те­одозі. - Дивіться, що привіз ко­зак!


Теодозя вско­чи­ла в світли­цю, вхо­пи­ла й про­чи­та­ла білет і собі ки­ну­лась до Зосі обніма­тись та цілу­ва­тись. А ку­ри, не вва­жа­ючи на та­ку по­чув­ли­ву сце­ну, кир­ка­ли, куд­ку­да­ка­ли і літа­ли по світлиці навк­ру­ги двох дам.


Яким, по­чув­ши в світлиці крик та га­лас, заг­ля­нув в двері і ду­же за­чу­ду­вавсь, по­ба­чив­ши та­ку чуд­ну сце­ну, і, як ха­зяїн, по­чав киш­ка­ти на ку­рей та ви­га­ня­ти їх, не вва­жа­ючи на Зо­сю, кот­ра обніма­лась з Те­одо­зею.


- Якиме! на ли­шень, чи­тай! - крик­ну­ла до йо­го Зо­ся, ти­ка­ючи йо­му в ру­ки білет.


Яким про­чи­тав ти­хо, вер­нув їй білет і вий­шов з ха­ти, про­мо­вив­ши: - І чо­го тут радіти, цілу­ва­тись та пла­ка­ти!


А Зо­ся з Те­одо­зею знов обніма­лись, чи­та­ли ба­лет і знов цілу­ва­лись з слізьми в очах.


Натішившись до­волі, во­ни по­ча­ли ра­ди­тись, як їм на­ря­ди­тись на бал, і скінчи­ли на тім, що Те­одо­зя з Яки­мом по­вин­на їха­ти до повіто­во­го міста, ку­пу­ва­ти ма­терій, блонд, квіток і вся­кої вся­чи­ни.


Зося не хотіла їха­ти, щоб не за­па­ли­ти сво­го біло­го ли­ця.


- Якимцю, пос­лу­хай ме­не, кот­ку! - підле­щу­ва­лась Зо­ся, - поїдь ти з пан­ною Те­одо­зею в місто і по­ку­пи, що нам потрібно до ба­лу.


- Одчепись ти собі з ба­лом! Мені ось тре­ба за­раз їха­ти на по­ле до робітників. Ти знаєш - те­пер час га­ря­чий. Нічо­го бай­ди­ки би­ти!

1 ... 62 63 64 ... 85
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Причепа, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Причепа, Нечуй-Левицький"