Читати книгу - "Юнаки з вогненної печі, Шевчук Валерій"

Ми курили, нарешті вона всміхнулася мені тією колишньою таємничою всмішкою і сказала:

— Не. це все-таки чудово, що я вибрала в супровідники тебе!

Потім подумала хвильку, пихкнула димом і додала:

— Це був якийсь жах! Мандрівка в пітьму! Вже не зберу в собі сили, щоб поїхати туди вдруге... О, ні!

Я подивився на неї здивовано: "А Артур?" — хотілося запитати. Але вона дивилася не на мене, а на вагонну шибку, по якій повільно повзло випущене нею пасемко диму.

Епізод восьмий.

ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ

Через якийсь час мені прийшов лист від Артура, в який було вкладено цидулу до його батьків з проханням переслати її — це означало, що Артур хотів, аби його листа до мене знав тільки я, виключаючи, звичайно, цензорів, які ті послання читали. Лист було написано трохи езопівською мовою, а що він має значення для цих записок, переписую його сюди повністю.

Дорогий друже!

Був непомірно радий бачити тебе й супроводжуючу тебе особу, хоч нам доля дала тільки перекинутися поглядами, але для мене це було велике свято, з нагоди якого я випив з друзями кави. Доброї чорної кави, що так божествено пахне. Шкодую, що ми останнім часом так мало спілкувалися — винувата в тому була особа. Вона дивна, і я її й досі до кінця не розумію; часом мені здавалося, що вона хотіла, аби наша з тобою приязнь зникла і, здається, того на якийсь час досягла. Знаю, що для тебе вона багато значить, але не впевнений, що ти багато значиш для неї. Так само, як і я. Хотіла створити видимість, що ми з нею близькі, але ми з нею близькі не були. Часом мені думалося, що вона маневрувала між мною і тобою з елементарного кокетства, яке в неї надзвичайно розвинене. Чи могли бути сумніви глибші, про які тобі колись казав? (Йдеться про сумніви, чи не була вона донощицею — примітка автора записок). "Не знаю. Значною мірою я тоді наш розмир інсценізував, і то через те, що мене її нещира увага почала гнітити. Я побачив вас разом, і в мене защеміло серце. Не з ревного почуття, а через те, що згадав наші юнацькі радощі. Які ми були наївні, дурненькі, але це, можливо, наше щастя, що ми такі були. Життя ж примушує людину ставати дорослою, а ставати дорослим — це байдужішати. Всім уготовано таку долю, але трагедії з того робити не варто, бо це, можливо, одна із конечностей існування. Не знаю певно, наскільки тобі особа ввійшла у почуття. Коли надто сильно, не стримуй себе, а коли ні — стримуй. Я себе стримував і, здається, мав рацію. Не знаю, чи це нормально, коли людина хоче, щоб нею захоплювалися всі, кого вона знає, але я тієї риси не засуджую, хоч сам, за природою своєю, до полігамії не здатний. Здається, особа страждала, бачачи це, але я волів на її вереди не піддаватися. Чому не поговорив про це відверто з тобою раніше? Очевидно, тому, що був дурний, вибач за це. Скажу до речі, в багатьох важливих речах особа вела себе пристойно. Але в неї надто бурхлива фантазія і для самозабезпеки (психологічної, звичайно) ліпше не бути жертвою її фантазій. Але як би там не було, ваш візит мене схвилював і дав багато доброї радості; тут я не кривлю душею. В моїх умовах добре мати когось, про кого можна мріяти, але для того не маю ніякісіньких підстав і хочу, щоб ти про це знав. Решту вирішуй сам, бо такі речі — прерогатива власного "я". Моє ж "я" при цьому спокійне, бо я особою захопитись у такій мірі, в якій того бажала вона, не зміг. Добра тобі і щастя! Листа до батьків перешли. Книги, послані тобою, читаємо усі разом, фантастику теж. Але маємо відомості, що присилати нам книжок уже не буде вільно — про це уже сповістили. Дуже жаль, але що вдієш, "вчуся задовольнятися тим, що мені дано". Хто це сказав, не пам'ятаю, але сказав здорово. Вітаю тебе сердечно і ще раз дякую

Твій Артур.

Оце такий лист. Я його перечитав кілька разів, і мені стало прикро. Здається, наш візит замість возрадувати став випробуванням, чи ж мало йому випробувань? З другого боку він підтвердив те, що я й сам думав про Ларису. За час поїздки ми з нею дуже зблизилися, але я не мав права трактувати її більше, як друга чи сестру — це вже для мене виключене; зрештою, й підстав вона для того мені не давала. Але те, що вона і з Артуром вела себе точно так, як і зі мною, іритувало. Коли відкинути звинувачення у кокетстві, яке й мені колись приходило на думку, її поведінку можна було пояснити тільки в один спосіб: дівчина хотіла зберегти з нами дружбу, але сексуальний елемент із неї виключити,— до речі, й ця думка колись мені вже приходила. її ж маневрування можна пояснити бажанням утримати нас на певній відстані, чого вона з успіхом досягала. Знала, що ми живі люди, і не втримаємося, щоб не закохатися в неї, отож нас од того кохання вберігала, бо воно мало стати безвиглядне. Отже я знову повернувся до цих резонів. І все-таки з листа відчувалося, що Артур до мене Ларису трохи ревнував. По-лицарському відступав її мені і то в такий спосіб, що я його пожертви аж ніяк прийняти не міг, а наша поява перед його очима була голкою в серце, хоч він і собі не згодився б у тому признатися. Грубо кажучи, так виходило, що ми ніби демонстрували перед ним, зачиненим за колючий дріт, своє щастя. Саме це й приносило мені прикрість, коли читав того листа, бо насправді ми нічого не демонстрували, та й демонструвати було нічого; зрештою, Артур мав розуміти (і розумів), що сама Лариса в таку мандрівку поїхати не могла, не могла приєднатися і до його батьків, бо фактично не була його дівчиною, як і моєю, а лише добрим щирим приятелем, отже мала змогу поїхати тільки зі мною. Ще кумедніше було б, коли б вирушила в такий світ із своїм таточком, дікенсівським типом, та й чого тому таточкові було туди їхати; велике добро він учинив уже тим, що дозволив це Ларисі. Ні, тільки я міг Ларису супроводжувати чи взяти її з собою — тут альтернативи не існувало. Я так Артурові й написав, але відповіді не одержав; написав йому ще кілька листів, але й вони ніби у воду впали. Щодо книжок, писав він правду, їх таки заборонили присилати в концтабори. Отже зв'язок мій з Артуром перервався. Не дзвонила й не писала мені після тієї поїздки й Лариса; очевидно, їй досить було, що ми аж так довго були разом. Я ж за нею сумував, про неї думав, але тлумив у собі те почуття — їй воно було ні до чого. Оце і є те червоне, що я хотів описати в цьому завершальному епізоді, більше тут додати нічого.

А тепер про чорне. В один із чудових травневих днів, коли особливо пахли тополі після теплого дощу, коли зранку солодко лящали солов'ї, коли мені так не хотілося йти на роботу, а десь схвильовано протинятися цілий день, коли я навіть у голову не клав, що може бути в світі щось чорне, саме тоді прийшла від Люди страшна телеграма: помер Славко. Це вдарило мене ніби обухом, я аж захитався, прочитавши сповіщення; чергова співчутливо на мене дивилася, бо вже й сама встигла телеграму прочитати; отож я не пішов у свою кімнату в гуртожитку, не міг зараз нікого бачити, а рушив у вечір, який сьогодні не сміявся, а плакав солов'ями,— ніяк не міг прийти до тями. Отже, Славка, нашого найбільшого розуму, такого ясного й мудрого, нема й ніколи не буде. Вже він не проголосить жодного свого монологу, вже не зведе від книги розумного лиця і не провістить якусь сентенцію, вже не засміється заливисто, як умів тільки він,— ні, це немислимо було уявити. Похорон відбудеться завтра, отже завтра я мав конче поїхати до Житомира.

Цілу ніч не спав. Не міг спати, боліла мені душа. Лежав незворушно й слухав хропіт своїх товаришів по кімнаті і як ніколи був самотній. Саме в ту ніч я остаточно зрозумів, що братство трьох юнаків розпалося до решти. Так, усіх нас трьох було кинуто у вогненну піч. Ми були впевнені, що ніяка сила нас не спалить і не знищить нашого братства, але така сила знайшлася. Вона вирвала з-між нас першого мене — це тоді, коли покинув Житомир. Потім вирвала Артура, закинувши у пітьму заплетеної колючим дротом землі, потім вирвала і Славка, але в найстрашніший спосіб.

Я лежав нерушно в своїй постелі й чув гогіт та регіт полум'я, яке святкувало перемогу, адже опиратися його всезнищувальній силі ми могли лише втрьох. Першу перемогу воно, те полум'я, одержало тоді, коли між мною і Артуром пробігла чудова біла кішечка в образі Лариси — ось коли наше братство вперше зазнало серйозного випробування. Але ми ще трималися. Ще не хотіли згоряти і не хотіли спалювати нашої єдності; тепер уже її нема напевне. Вогонь гоготів, шумів, сміявся, палахкотів, танцював од .радості — це і стало у ту ніч для мене образом печалі. І я раптом відчув, що обличчям моїм котяться сльози — оплакував Славка, Артура і себе, оплакував кволість нашу, бо ми огненну піч перемогти не змогли. І з темної ночі, наповненої плачем солов'їв, раптом почала виростати й підніматися велетенська постать Навуходоносора, людини, закутої у мідні обладунки із золотим покриттям, із обличчям, прикритим шоломом, з-під якого яріли очі. І спитав він своїх слуг:

— Чи ж трьох зв'язаних мужів ви кинули до середини вогню?

І слуги відповіли, сказали цареві:

— Певне, царю!

Тоді Навуходоносор відчинив дверці вогненної печі і зазирнув у середину. Відтак заговорив він і сказав:

— Артуре, Славку, і ти, що боїшся назвати своє ім'я, чи ж ви сподіваєтеся, що з вами станеться, як колись із Шидрахом, Лишахом та Авад-Негом?

— Ми сподівалися,— мовив я.

— І даремно сподівалися,— всміхнувся задоволено Навуходоносор, голос його ніби грім гримів,— бо не врахували одного. Я відтоді також став розумніший. Через це не скажу вам: вийдіть і прийдіть, бо тоді я вірив у вашого Бога, а тепер не вірю.

І зібралися сатрапи, заступники і підсат-рапи, і цареві радники, і в усіх задоволено цвіли усмішки, бо вони були певні, що перемогли. І заспівали вони гімн на славу Наву-ходоносорові й пішли повз нього колонами з транспарантами і з численними портретами Навуходоносора, а той стояв на трибуні й милостиво підносив руку, а біля нього стояв горлач і горлав лозунги. І колони відповідали йому радісним, щасливим криком, і це творилось у той час, коли ми у печі згоряли, коли палилося наше волосся і плащі наші тріщали, і запах вогню ввіходив у нас, як дим.

— Ось що чекає всіх, хто не послухається царського слова,— сказав Навуходоносор,— і хто захоче віддати свої тіла на вогонь, аби не служити й не поклонятися нашому Богові, а вигадувати Бога свого, адже ніякого Бога взагалі нема!..

Я ніби з ями вирвався; все-таки заснув, і привиділося.мені те страшилище.

Було в кімнаті душно, хропли хлопці, а я лежав і трепетав, був-бо впевнений, що самотужки перед цим молохом не встою.