Читати книгу - "Кохаю. Цілую. Твій дах, Марина Комарова"

Виспалася я чудово. Навіть прокинулася за кілька хвилин до будильника; не відкриваючи очей, намацала його та відключила. Потім солоденько потягнулася, розминаючи затерплі м'язи. І ногою тикнулася в щось м'яке. Гаряче. Е... чужорідне.

Розкривши очі, повернула голову на бік і... Взагалі-то належить кричати в такі моменти. Ну ось просто обов'язково, це вбудовано в жіночий організм самою матінкою природою - викидати з крихкого, ніжного як квітка лотоса, організму звук, здатний звалити з ніг бегемота.

На другій половині ліжка лежав Руслан Скрипка. Спав. Мелодійного дзвону будильника явно не чув, спокійно сопів, обінявши руками подушку, та, здається, бачив дуже гарні сни. У всякому разі, його обличчя було більш ніж умиротвореним, а на губах грала тінь посмішки.

Ні, він ще посміхається! Взагалі ні в які рамки!

Я вже хотіла було розштовхати очманіле начальство, але тут до мене дійшло, що ми в моїй кімнаті. Стоп. Як так? Я ж засипала у вітальні. Думала, ляжу на десять хвилин і піду. Хм... Невже таки встала і пішла?

Дивно. Але я все ж тут, а не там. Немає слів. Зазвичай я пам'ятаю, чим і з ким займалася.

Я глянула на Руслана. Невже приніс? Він, до речі, лежить під ковдрою, яка вже сповзла по спині, оголивши широкі плечі, мускулисті руки та... Я проковтнула. Він що, голий? Ні, навряд чи. Це все мої фантазії.

Руки проти волі пройшлися по тілу. Фух, я одягнена. Повністю. Не може бути, що ми щось зробили, а потім я сказала «дякую», одяглася, перекинулася на бік та захропіла. Або може? Осінь, нестача вітамінів, депреська маленечка... Може, я вже мимоволі щось роблю і при цьому не пам'ятаю?

- Віто, ви на мене так дивитеся, ніби виявили в своєму ліжку Халка, - сказав Руслан.

Я мимоволі здригнулася. Прокинувся, гад. І з задоволенням розглядає мене, прим'яту зі сну та вкрай спантеличену. І при цьому, здається, ні краплі не збентежений побаченим. На відміну від мене.

- Товаришу Халку, що ви тут робите? - я вирішила не розводити церемонії.

- Я так погано виглядаю з ранку? - поцікавився Руслан, приймаючи сидяче положення.

М-да. Навіть з ранку виглядає офігенно. І торс чудовий, рельєфний, так і тягне доторкнутися.

Так, Віто! Довелося приборкати свої недоречні бажання, зробити глибокий вдих і взяти себе в руки. Серце чомусь закалатало швидше звичайного, а думки пішли і зовсім непотрібні.

- Ви не відповіли, Руслане. Як ви опинилися в моєму ліжку?

- Прийшов та ліг, - невинно посміхнувся він.

Відчуває моє терпіння, сволота. Бачить же, що ще трохи - і буду скреготати зубами. Бо я якось не люблю несподіванки в ліжку, коли в засіках пам'яті порожньо і прохолодно.

- Це, звичайно, добре, - намагаючись не сказати нічого зайвого, почала я. - Але, повторюю, що ви тут робите?

- Краще запитайте, чого я не зробив, - пирхнув Руслан.

- Тобто, ви ще й нічого і не зробили? - обурилася я.

- А повинен був? - отетерів він від такого повороту.

- А що заважало?

Повисла тиша. Скрипка явно не очікував, що будуть грубити. При цьому грубити не в стилі: «Ах, піди, противний!», а «Нумо, жеребечику, не стій без діла!».

Зелені очі Руслана потемніли. Погляд став пронизливіше, я відчула себе трохи незатишно. І навіть почала стратегічно відповзати від чоловіка, який якщо не стукне, так наорет.

Нічого з вищезгаданого, правда, Руслан не робив. Але від цього легше не ставало. І що він на мене так дивиться, ніби зжерти зібрався?

- Ви це... Загалом, не затримуйтеся, а то нам на роботу треба. Ще зібратися, таке інше, мені сукню погладити...

Боже, що я несу, яку сукню? Але чого це він до мене наближається, а я навіть не можу поворухнутися? Ніби в камінь перетворилася, і дивлюся завороженим кроликом на величезного та страшного удава.

- Значить, сукню? - дуже тихо поцікавився Руслан, примружившись. А потім, різко смикнувши мене за руку, знову впустив на ліжко і навис зверху.

Серце пропустило удар, я втиснулася в ліжко, втупившись на Руслана широко розкритими очима. Від того, як він стискав моє зап'ястя всередині чомусь все перевернулося, а по спині пробігла хвиля спеки.

І ні, він не став менш небезпечним. Скоріше навпаки.

- Тобто, Віталіно Сергіївно, - прошепотів він, схилившись до мого вуха, - спочатку ви приводите сюди чужого чоловіка, який сидить у вітальні в одних трусах, потім ваш жахливий кіт не дає мені спати всю ніч, а тепер вам потрібна сукня?

Дихання обпікало, жодного пристойного слова в голові не знаходилося. Я взагалі не знаю, що відповідати! Не думала, що близькість цієї людини настільки відправить всі мізки у вільне плавання. І жарко... чорт, гаряче. З ним поруч неймовірно гаряче. Одяг зайвий, здається, що шкіра зараз запалає яскравим полум'ям. А виною всьому кров, яка раптово перетворилася на справжній вогонь. А ще...

- Руслане Віталійовичу, - придушено видихнула я, дивлячись прямо в зелені очі. - Ви в мене... впираєтеся. Якщо розумієте, про що я.

Він не змінився в обличчі. Ну майже. А ось хватка ослабшала, що дало мені можливість вислизнути з-під нього і ретируватися з кімнати. Хіба мало на що здатний розлючений збуджений чоловік, коли жертва інтелігентно звалила на дуже пристойну відстань.

- Скажіть спасибі вашому котові, - долинуло вже тоді, коли я віддихалась і зуміла нормально міркувати.

Да уж, Віталік. Ну ти й поц, як любила говорити моя подруга Ада з Одеси. Це треба було таке утнути!

З роздумами про несправедливість світу та шкідливість котів я попрямувала у ванну. Що ж, так чи інакше, а у мене немає іншого виходу, крім як зображувати якісний покерфейс і чекати, що все вирішиться само. І так, Віталіка засовувати під бік і нікуди не пускати. Бо... ну ладно, Руслан. А якщо цей ірод смугастий перейде з балкона на балкон і виявиться у сусіда... ось зовсім сусіда? Адже тоді буде так само ніяково, як і з Ярославом в трусах.