Читати книгу - "Наречений моєї сестри, Джулія Ромуш"

"А може я і не проти?" - подумала, але вголос не сказала. Лише мовчки кивнула і пішла слідом за чоловіком, відчуваючи себе жахливо ніяково, коли на мене дивилося стільки очей, варто було нам вийти в лобі.

- Уже пошкодувала про свій вибір? - Підморгнув мені Габріель, спостерігаючи за моїми незграбними спробами приспустити плаття нижче.

- Ні краплі, - на зло йому я випросталася і гордо попрямувала вперед, намагаючись більше ні на кого не звертати уваги.

Тільки коли вже сіла в машину, змогла собі дозволити розслабитися. І то, це почуття тривало недовго під пильним поглядом Габріеля, який просто пожирав мене очима.

- Куди ми їдемо? - Запізніло і невчасно запитала чоловіка, який мене вже очима роздягнув би, якби там було що роздягати. Мій наряд не залишав місце для фантазій.

- На благодійний вечір, - у мене подих перехопило, - там буде дуууже багато людей, - він тільки що підтвердив мої найгірші побоювання. У цей момент я цілком серйозно задумалася про те, що мені варто було явно віддати перевагу іншому наряду.

- Ти не міг мене попередити?

- Навіщо? - Він щиро здивувався, - так було б нецікаво. - Йому не цікаво, а мені ось зараз соромно.

- Я не вийду з машини, - промовила я, коли машина зупинилася біля великої будівлі, де стовпилося безліч народу.

- У тебе різко прокинувся сором? - Габріель знущався. Сам виглядав як з голочки, а мене одягнув як незрозуміло кого, - як не вчасно ...

- Ти ж спеціально це робиш?

- Ну так, - промовив він так просто, абсолютно не намагаючись щось приховати, - тобі було нудно тоді, а мені зараз.

- Я не вийду, - промовила впевнено.

- А який у тебе вибір? - Він театрально округлив очі, - машина орендована. Адреса призначення - тут. Виходь. - І тут же відкрив двері автомобіля. А вся преса тут як тут почала знімати новоприбулих.

- Або все ж бажаєш переодягнутися? - Габріель нагнувся і промовив це дивлячись мені прямо в очі, - якщо так, то коробка з альтернативним варіантом лежить під сидінням. - Не довго думаючи, під його смішок, я зачинила двері й миттю знайшла потрібну коробку.

В ній був точно такий же закритий наряд, який я відкинула раніше, але тепер, здається, у мене абсолютно не було вибору, окрім як надягнути його. Вийти у світ так, щоб тільки про мене і говорили, або зробити це так, щоб мене ніхто навіть не впізнав. Здається, все очевидно.

За такий короткий період я попрацювала над вбранням як змогла. Підігнула, підвернула, використовувала деякі деталі з "вульгарного" варіанту, щоб в результаті виглядало ще якось більш прийнятно.

- А ти проявила креатив, дивлюся, - якщо можна було б присвиснути, Габріель це б і зробив, як тільки я вийшла з машини, - здається, я тебе недооцінив. - Це, звичайно, не було схоже на захоплення, але мене надихнули його слова.

- Що ти тут забув? Ти й благодійність ..., - це, м'яко кажучи, не в'язалося у мене в голові.

- Роблю пожертвування, - коротко відповів чолов'яга і, взявши мене під руку, попрямував в зал, - при чому дуже і дуже великі. На стільки великі, що про мене напишуть в газетах, - він мені підморгнув.

Ну, якщо про нього напишуть, то і мене, як його супутницю, не оминуть стороною.Тільки зараз я зрозуміла, що правильно зробила, наступивши на горло власній гордості, і переодяглася. Менше за все мені було потрібно те, щоб мене впізнали.