Читати книгу - "Трофей бандита 2. Хворе кохання, Альбіна Яблонська"

— Вона сумувала?

— Хах... — ковзнув по губах Люсі нервовий смішок. — Чи сумувала вона? Та вона завжди за тобою сумує. Вона... вона сильно страждала, вона... 

Тут на кухню вибігла дівчинка семи років.

— Ура! — вигукнула вона і линула просто до мене. — Ти приїхала! Приїхала! 

— Так, кицюня, — обійняла я дівчинку і сама ледве стримала сльози. — Приїхала. Вибач що так довго. Пробач... було дуже... дуже багато роботи і... 

Вона тицьнула пальцем у мій бейдж і почала читати по складах:

— А-лі-са Фер-гю-сон... Привіт, Аліса Фергюсон!

— Привіт, — поцілувала я її у маківку. — Привіт, Барбара Фішер.

За цим порогом для мене закінчувалася робота і починалася щира любов. Тому що я любила цю дівчинку всім серцем, часто думала про неї, коли не могла заснути. А якщо довго не було можливості її відвідати, то виникала тривожність, я починала боятися, могла дзвонити Люсі кілька разів на день, щоб переконатися — з Барбарою все гаразд. Все добре. Мене постійно тягло до неї, де б я не була і що б не робила. 

Але що більше минало часу, то страшніше мені ставало — я побоювалася, що можу не встигнути. Можу не встигнути зробити те, що мала зробити вже давно. І тоді мені не буде виправдань.

— Ти до нас надовго? — схопила вона мене руками за обличчя. — Я так давно тебе не бачила. Ти сьогодні така гарна... Тільки туш трохи розмазалася, ось тут, — показала Барбі пальцем на патьоки від сльози.

— Це нічого, — поцілувала я дитячу долоню. — Нічого страшного, я вмиюся, і обличчя знову буде чистим. Чим би ти хотіла зайнятися зараз? Розкажи мені щось цікаве.

— Ну, не знаю... А чого ти хочеш?

— Ти вже вмієш читати?

— Мабуть, — знизала плечима дівчинка. — Гадаю, що вмію. Ледь-ледь.

— А мені щось почитаєш?

— Добре, — взяла Барбара книжечку з дивана і стала виразно читати: — Спі-вав... у-дав! Та... нот… не… знав! Бив... ба-ран! У... свій... ба-ра-бан!

— Молодець! — заплескала я в захваті. — Ти стала читати набагато краще, ніж минулого разу, коли я приїжджала. Люсі з тобою добряче попрацювала, я бачу. Незабаром читатимеш як доросла. Тебе хвалять у школі?

— Трохи, — соромилася Барбі.

Проте Люсі не залишила дитячих успіхів без уваги:

​​— Минулого тижня отримала грамоту. За швидкочитання. Таких на клас лише три. Вона старалася.

— Ти старалася? — лоскотала я Барбару за живіт. — Старалася?! Старалася чи ні?! — дуріли ми з нею на килимі у вітальні.

— Ні! — сперечалася вона. — Я навмисне читала погано!

— О-о-о-о! — зображувала я шок, прикриваючи рота руками. — Ти навмисне читала погано?! Але навіщо?!

— Хотіла отримати ременем. По сраці, — відповіла Барбі і почала звиватися від моїх лоскоток.

— По сраці?! Люсі тебе б'є?! Люсі карає тебе, так?! — лоскотала я і шию, і живіт, і п'яти. Словом, усе, до чого могла дістати, щоб у Барбари не було шансів передихнути і підвестися на ноги.

— Це неправда! — відмахувалася Люсі. — Я її ніколи не била! Жодного разу... Тільки разочок ляснула, коли довідалася, що вона шкільну їжу роздає бродячим собакам.

— Який жах! — "упала" я на спину і почала дригати ногами, фальшиво ридаючи. — А як же Джек?! Джекі образився!

Тут як за помахом чарівної палички рипнув собачий лючок у дверях, і на нас помчав мокрий брудний пес.

— ДЖЕК! — кричала Люсі і намагалася його вигнати. — От же скотиняка!

Проте Джеку було байдуже. Він нахабно обтрусився, розбризкавши дощову воду по вітальні, і ліг просто між мною та Барбарою. На чистий вовняний килим.

— А-ХА-ХА-ХА! — сміялися ми в унісон і намагались ухилитися від довгого собачого язика, який встигав лизнути і маленьку дівчинку, і вже давно не маленьку жінку в пом'ятому офісному одязі.

Нам було так весело, що навіть Люсі не стала виганяти собаку й просто сіла в крісло з віником у руках, щоб тихо насолодитися цим безглуздим видовищем, поки я тут і можу тішити Барбару увагою.

Проте Джек розгулявся, схопився і кулею вискочив знову надвір. 

— Він хоче балуватися! — верещала Барбі і вже тягла мене до виходу.

— Так! — гаркнула Люсі і зняла з гачка дитячу куртку. — Починається дощ, там вогко! Треба вдягнутися! — вручила вона верхній одяг і дістала з шафи гумові чобітки. — Тільки дивіться не падайте, там слизько! — крикнули нам навздогін, але ми вже відчинили кухонні двері й вибігли до дворика.

— У що граємо?! — запитала я.

— У футбола! — відповіла без затримки Барбі. — Джекі любить футбол!

Вона дістала з собачої будки старий м'яч, який ще дивом тримав повітря і чомусь не розсипався на дрантя.

— Це м'яч, який ти подарувала їй влітку, — кивала іронічно Люсі, стоячи на порозі кухні. — Вони його з Джеком швидко вбили. Хоча я забороняла давати його псові.

— ПАС! — крикнула я і вдарила по м'ячу.

Барбара ж підбігла і ефектно відбила — м'яч злетів і приземлився за огорожею просто на дорозі.

— Ну ось, — розвела руками дівчинка. — Доведеться мені йти.

— Куди-куди? — зупинила я її. — Я сама. Не виходь на дорогу, там якраз машина їде.

— О ні! — пхикала Барбара. — Машина розчавить м'яч!

Автомобіль під'їжджав дедалі ближче і явно не збирався скидати швидкість.

— Нічого, я куплю тобі новий, не плач, сонечко, — обійняла я її.

Але тієї ж миті Джек нахабно вискочив на дорогу, встромив свої зуби в м'яч і втік кудись за будинок, не звертаючи уваги на грізне бібікання машин.

— Очманіти, — ляснула в долоні Люсі. — І по м'ячу. Тепер він його точно розгризе.

Блиснула блискавка, і гримнув грім.

— А-а-а-а-а! — заверещала Барбара і стрілою забігла до будинку, ледь не збивши з ніг Люсі.

— Досі боїться грому, — спокійно сказала вона.

А я розкинула руки і підставила обличчя холодному дощу.

— Я в дитинстві теж боялася. Так само верещала і ховалася в будинок. Мені здавалося, що зараз станеться щось страшне.