Читати книгу - "(не) Колишні, Таня Смолярчук"

-Матусю, а куди ти збираєш речі?- на мене дивляться дві пари цікавих очей, одна з яких знає про мої плани на ці вихідні, а інша маленька і потребує пояснення..

-Може разом?- пропонує Андрій, але це не той випадок.

Він найбільше був проти цієї ідеї.Напевне тому що хвилюється, щодо своїх батьків.Хто знає що вони можуть придумати коли дізнаються про мій приїзд.Але я все ж сподіваюся, що мені не доведеться зіштовхнутися з ними.

-Ні Андрійку, спочатку я сама..Розумієш ми не дуже добре розійшлися.Я наговорила масу дурниць, вона кинула декілька образливих реплік.Нам потрібно поговорити віч- на віч, і нарешті помиритися, а тоді я вже зможу і вас привести в гості .

-В гості до кого?

-До твоєї бабусі, моєї мами.

-А чому я її не знаю, яка вона бабуся..

-Май терпіння зайчику, скоро сама зможеш познайомитися- я присіла поруч з донькою і ще раз міцно обійняла її..

-Я буду сумувати- прошепотіла маленькій на вушко, а потім встала на ноги зрівнявшись з Андрієм.

-Сподіваюся ви не рознесете квартиру до мого повернення- посміхаючись кидаю погляд на обох шибеників, адже що Андрій, що Настя, завжди не проти побешкетувати, і лише я змогла їх утихомирити..

-Нічого не обіцяємо- сказав у відповідь мій наречений і поцілував на виході з квартири де на мене вже зачекалося таксі.

Ми назначили дату нашого весілля на наступному місяці, і мені дуже хотілося щоб на цьому св'яті були присутні наші найрідніші люди.

Якщо зі своєю мамою я ще могла уладнати питання, то щодо його батьків це все даремна трата часу.

Вони не одобрили нашої затії, більше того з того моменту як я востаннє бачила його маму, більше ніхто про себе не нагадував..

І хоч я розумію, що Андрію іноді боляче від цієї думки, але я абсолютно безсила.

Ну не можу я їм вставити свої мізки,  не можу змусити прийняти і полюбити себе, не можу змусити повірити що Настя їхня внучка..

Вокзал зустрів мене радісно і під веселий шум якоїсь компанії молодиків, що вирішили підзаробити..

Я деякий час помилувалася цим видовищем, а коли оголосили про прибуття мого потягу, швидко рвонула туди..

Дорога до дому зайняла майже три години.За цей час я встигла багато чого передумати.Чомусь згадався момент коли я так само поспіхом покидала це місто, і думала що ніколи сюди більше не повернуся, тоді мною керувала маленька ображена і зраджена дівчинка, мрії якої розбилися вщент напоровшись на перші проблеми.

Зараз я все така ж дівчина, хіба що з життєвим досвідом, яку шаленою силою тягне до рідного гніздечка..

Коли я вийшла з вокзалу, на вулиці вже була темна година.Дуже ризиковано блукати містом такою пізньою годиною тому я вирішила спіймати таксі.

Чекати довелося не довго, адже як тільки моя валіза викотилася з будівлі, відразу декілька машин помітивши мене вирішили запропонувати свою допомогу..

-Мар'янко?Ти чи не ти?- почулося радісне щебетання одного з таксистів..

-Самойлов!Ромка!!- вигукнула у відповідь впізнавши давнього товариша і однокласника, з яким всі шкільні роки просиділа за однією партою- ти диви як вимахав, а був такий маленький, і худенький сором'язливий хлопчина..

-А ти стала ще гарніша..Ти додому?Підвезти?

-Звісно підвези!- радісно вигукнула, адже була дуже рада зустріти старого знайомого..

-Це ж скільки ми не бачилися?- глянувши у вигляд дзеркала на заднє сидіння..

-Майже зі школи.Ти тоді відразу поїхав навчатися в інше місто, а я поступила у нашу вишку..

-Так, так, а потім я відучився, відслужив, і повернувся з твердим наміром зробити тебе своєю дружиною та було надто пізно, ти вже поїхала, куди твоя мама й сама не знала, або ж відмовлялася розповідати..

-Ти все такий же жартівник..Як ти сім'ю маєш діток?

-Ні.Так і не зміг знайти таку як ти..Ти ж мені завжди подобалася, пам'ятаєш як я вміло відганяв всіх бажаючих нести твою шкільну сумку..

-Ахах.Ти тоді був такий маленький, що сам ледве її тяг..А я все сміялася, що на наступний раз замість книжок запхну туди декілька цеглин..

-Так.Весело було, так куди ти зникла?Чим живеш?

-Я?Я заміж виходжу, у мене є чарівна донечка, ось приїхала з мамою миритися..- при згадці заміжжя відразу пишу Андрієві смс про те що я вже вдома, і щоб вони з лялькою не хвилювалися і лягали спати..Але судячи по тому що відповіді я так і не отримала, вони або вже сплять, або ж саме зараз активно наводять кіпіш у квартирі..

-Заміж?І хто він?

-Він..А ти його знаєш, це  ж Андрій, син нашого мера, ми тоді відразу почали зустрічатися..

-Отже таки він..Я злий на нього- раптом випалив

-Чому це?

-Тому що він забрав тебе у мене..- спочатку нахмурився, а потім я помітила його посмішку..

Я голосно засміялася з його жартів..Ромка був такий як і колись, вмів підняти мені настрій..Він не боявся ляпнути щось не те, адже знав що від цього неодмінно стане всім весело.Він був душою компанії в нашому класі, та що там казати він і зараз таким є..

 -Приїхали!- раптом я помітила як автомобіль зупинився біля мого під'їзду.

Вийшовши з авто побачила світло з вікон нашої з мамою квартири і захвилювалася ще більше.Де подівся весь той інтузіазм, і впевненість?

-Мар'ян?

-Що?

-Ти так вчасно приїхала, адже в завтра в нас зустріч випускників намічається.Будуть всі наші..Ти прийдеш?

-Зустріч випускників?Це ти зараз придува?

-Яка різниця, думаю всі будуть раді тебе побачити..Так що?

-Не знаю Ром..Спочатку мама.А там вже далі як карта ляже..- я знову глянула на потрібні вікна, і глибоко вдихнула..

Нарешті я вдома.

-Якщо надумаєш, то о восьмій, наше кафе.Приходь, думаю буде весело..

Річ ішла про те кафе, де ми з однокласниками часто прогулювали деякі уроки, так і започаткувалася традиція всім дружнім колективом туди ходити..

-Бувай Ром.Дякую що підвіз, було приємно поспілкуватися..

Далі я вже нічого не чула, адже з кожним кроком, що я опинялася блище своєї квартири, серце щемливо колотилося неначе навіжене.