Читати книгу - "Додому"

Відоме обличчя нахилилося й поцілувало його в щоку.

— Чула, ти одружуєшся, — сказала йому мати Еми.

— Так.

П’ятнадцять років тому, коли Анжеліка Ваятт народила дочку, бульварні газети були нестерпними, постійно переслідуючи їх, повсякчас роблячи знімки потужними об’єктивами, щоразу як вони виходили з дому в Лос-Анджелесі, вимагаючи відповідей на запитання про те, хто ж батько дитини. Заголовки кричали всіляку дурню на кшталт «ПРИГОЛОМШЛИВА НОВИНА ПРО ТАЄМНУ ДИТИНУ АНЖЕЛІКИ ВАЯТТ, АБО МИ ЗНАЄМО БАТЬКА», а відтак робили припущення про нещодавнього партнера по кінофільму чи арабського султана, або навіть, як це було одного разу, колишнього прем’єр-міністра Великої Британії.

Для маленької дівчинки увага була завелика. У неї почалися нічні кошмари. Анжеліка Ваятт навіть на два роки покинула всі справи, поїхавши з дитиною до Франції, але це лише призвело до ще більших чуток та інсинуацій, найпоширенішими з яких були ті, що Анжеліка Ваятт утратила можливість зніматися в кіно. Це було її покликання.

Що ж тоді робити?

Анжеліка Ваятт таємно повернулася до Сполучених Штатів і знайшла цей приватний будинок у Нью-Джерсі. Вона віддала свою дочку до державної школи під псевдонімом Емма Бомонт, хоча з часом до неї причепилося прізвисько Ема. Дідусь і бабуся Еми дбали про неї, коли Анжеліка була на знімальному майданчику.

Ніхто не знав, хто батько її дочки, крім, звісно, Анжеліки.

Навіть Ема.

— Я справді за тебе рада, — сказала йому Анжеліка Ваятт.

— Дякую. Як ти?

— Добре. Сьогодні їду на зйомки в Атланту. Я сподівалася, що Ема зможе поїхати зі мною, але, здається… е-е… вона зараз заклопотана іншим.

— Тобто Міккі?

— Так.

— Вони хороші діти.

— Це її перший хлопець, — зауважила Анжеліка.

— Він гарно до неї ставитиметься.

— Я знаю, але моя дівчинка… Чи це надзвичайно банально казати, що вона виросла занадто швидко?

— На банальність перетворюється те, що доречно.

— Це розбиває мені серце, — усміхнулася Анжеліка. — Вони всі в підвалі. Ти знаєш, де це?

— Так, дякую, — кивнув він.

Уздовж сходів до підвалу висіли плакати з фільмів, де грала Анжеліка Ваятт. Ема вивісила їх проти волі матері. Підвал, як пояснювала Ема, був єдиним місцем, де вона не хотіла приховувати нічого, що пов’язано з нею справжньою. Майрон вважав це зрозумілим.

Троє підлітків — Міккі, Ема й Ложка — порозлягалися на трьох величезних висококласних кріслах-мішках. Усі троє друкували щось на ноутбуках із шаленою швидкістю.

— Здоров, — привітався Майрон.

— Здоров, — відповіли всі троє, не підвівши голови.

Ема першою закрила свій ноутбук і встала. Сьогодні у її одягу були короткі рукави, і Майрон бачив багато татуювань. Спершу татуювання турбували Майрона. Хай якими поширеними є татуювання сьогодні, Ема була єдиною старшокласницею в середній школі, що їх мала. Міккі пояснив йому: татуювання Еми тимчасові, майстер тату на прізвисько Агент пробував малювати на ній різні узори, тож усі вони зітруться за кілька тижнів.

— Агов, Ложко, — гукнув Міккі.

— Секунду, я упорядкую те, що ми знайшли, — відказав Ложка. — Побалакайте тим часом.

Ема й Міккі повернулися до Майрона. Він міркував, чи варто вплутувати їх у це все — вони вже й так пережили надміру таких подій, як на дуже молодих людей — але, як зазначив Міккі, це було те, що вони зробили.

Майрон дещо пригадав.

— Есперанса сказала, що ти хочеш із нею зустрітися.

— То радше мені було треба, — пояснила Ема.

— Це було нам обом потрібно, — уточнив Міккі. — Ми також розмовляли з Великою Сінді.

— Про що?

Міккі й Ема обмінялися поглядом.

— Маленька Покахонтас і Велика Матуся, — сказала Ема.

— Що з ними?

— Можливо, вони були кумедними в свій час, — відповіла Ема. — Але не тепер.

— Це просто сентименти, — сказав Майрон. — Вони не хочуть нікому зашкодити. Все це просто ностальгічне повернення в минуле.

— Есперанса аргументувала так само, — промовила Ема.

— Часи змінюються, Майроне, — додав Міккі.

— Ми просто запропонували їй зв’язатися з моїм другом Навахо.

— Як усе пройшло? — запитав Майрон.

— Не знаю. Вони ще не говорили.

— Готово! — гукнув Ложка. Він помахав Майронові. — Ходіть, гляньте.

Ложка залишився сидіти у величезному кріслі-мішку. Майрон нахилився і вмостився поруч із ним, у його хворому коліні злегка хруснуло. Ложка поправив окуляри та вказав на екран.

— Темрін Роджерс, — почав він, — майже не буває в соціальних мережах. У неї є профілі у Фейсбуку та Снепчаті, але вона рідко їх використовує. Все, що вона робить, приховане налаштуваннями приватності. Ми припускаємо, що це тому, що її батько — багатий менеджер гедж-фонду. Сім’я особливо не висовується. Встигаєте за мною?

Майрон усе намагався вмоститися на кріслі-мішку. Було важко влаштуватися там зручно.

— Встигаю.

— Нам відомо про її літню інтернатуру на телестанції. Ми знаємо, що їй шістнадцять років. Знаємо, що вона навчається в елітній закритій школі під назвою «Сен-Жак» у Швейцарії, — Ложка подивився на Майрона. — Ви знали, що у Швейцарії незаконно тримати лиш одну морську свинку?

— Ложко, — гукнула Ема.

— Я не знав, — сказав Майрон.

— Мусите тримати їх парами, — пояснив Ложка. — Бачте, морські свинки — товариські тварини, тому жорстоко тримати лиш одну. Або так гадають швейцарці.

— Ложко, — повторила Ема.

— Гаразд, вибачте. У будь-якому разі, єдиною фотографією Темрін Роджерс, яку мені вдалося знайти, є фото з її профілю на Фейсбуці. Отож, я взяв це фото й пропустив його через пошук зображень. Жодних результатів. Це, звичайно, не дивно. Пошук зображень знаходить лишень ідентичні фотографії. Навіщо комусь іще мати фото з її профілю? Усе ще встигаєте?

— Усе ще встигаю, — запевнив Майрон.

— Тому я вирішив піти далі. Я встановив бета-програму, яка використовує програмне забезпечення, що звіряє обличчя на кількох сайтах соціальних мереж. Ви, можливо, бачили цю технологію на Фейсбуці.

— Я не користуюся Фейсбуком.

— Ви… що?

Майрон знизав плечима.

— Але ж усі старі користуються Фейсбуком, — обурився Ложка.

— Ложко, — мовила Ема.

— Так, добре, тоді давайте, я вам поясню. Скажімо, ви публікуєте груповий знімок із друзями на Фейсбуці. Фейсбук має нове програмне забезпечення на основі штучного інтелекту під назвою «ДіпФейс», яке автоматично виконує пошук та звіряння облич на фотографії.

— Тобто? — уточнив Майрон.

— Тобто він упізнає ваших друзів. Отож, ви публікуєте фотографію, і раптом Фейсбук обводить обличчя і питає: «Ви хочете позначити Джона Сміта?»

— Справді?

— Так.

— Зараз так робиться?

— Так, робиться.

Майрон похитав головою, тішачись своєю наївністю.

— Зверніть увагу, — вів далі Ложка, — що я сказав «звіряння облич», технологія,