Читати книгу - "Справа зниклої балерини"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Примха батька. У Петербурзі в його часи була мода на каміни – вона, до речі, час від часу повертається. Але ненадовго, бо чиновники й дворяни, що прагнуть у всьому не відставати від Європи, розуміють: заради любові до камінів їм доведеться переселятися південніше або мерзнути. У Петербурзі, як оповідав батько, забезпечити сяке-таке тепло може тільки піч. Камін – річ красива, однак не надто ефективна в російські зими.
Випереджаючи запитання гостя, відповів:
– У Києві, якщо розширити димохід і правильно сконструювати топку для вогню, можна обійтися каміном. Звичайно, треба вміти обирати дрова. Є породи, які дають багато тепла, є ті, що згоряють швидко, однак ними не зігрієшся. У жовтні, аби просто посидіти біля вогню, можна й тополею топити – вона швидко горить, тепла майже не дає.
Він обережно складав дрова в черево печі-каміну, Менчиць спостерігав. Приємно було просто дивитися за вправними рухами господаря, очікуючи, що от-от спалахне вогонь. Зима насувалась – це відчувалось у пронизливій вранішній морозності повітря, у швидких нервових рухах газетних хлопчаків, у тому, як настовбурчували шерсть поважні київські коти.
Осика весело затріскотіла, віддаючи тепло. Господар лишив гостя в кріслі біля каміну, поринувши в кухонну метушню. Сутінки повільно заповзали під фіранки, листопадова прохолода відступала перед веселим вогником у будинку посеред яблуневого саду. Хтозна, може осика й справді мала якісь захисні властивості, виганяла з дому смуток.
Яків Менчиць упіймав себе на думці, що не тривожиться розслідуванням, хоч ще зранку не міг викинути з голови повні розпачу Мірині очі. Дівчині нелегко було прийняти звістку про втечу Басі з в’язниці. Та найгірше – йому самому нелегко було це прийняти. Здавалось, він майже бачить її насмішкуваті очі, майже чує, як вона говорить: «Знов прогавив» і озирається через плече, демонструючи тонкий профіль. Невловима незнайомка з вуаллю, яка знов просочилась крізь пальці. Вони арештували її, змусили дати свідчення, але не змогли втримати навіть у Лук’янівському тюремному замку.
Востаннє звідти тікали, здається у 1902-му. 11 в’язнів напоїли охорону горілкою зі снодійним, потім зв’язали. Барбара Злотик обрала більш елегантний спосіб. Зникла, як і тоді, коли сховалась у складках зі скатертин ресторану «Прага». Лишилась вуаль – її він чомусь зберіг як доказ, навіть пронумерував і зафіксував у журналі. Якби він не подався до в’язниці з дивним бажанням ще раз поговорити з Барбарою Злотик, про її втечу з в’язниці вони могли б дізнатися за кілька днів, а можливо, й тижнів.
Осика, охоплена полум’ям, притягувала погляд. Якби не Міра, вони не вечеряли б тоді у ресторані з Назимовим, а отже на Басю та Досковського ніхто не звернув би уваги. До речі, що з Назимовим? Він виконав прохання Тараса Адамовича? Несміливий стукіт перервав його думки. Менчиць схопився з крісла, почувши з передпокою тихе привітання й бадьорий голос господаря. Міра.
Отже, вона прийшла сюди, хоч він майже не вірив у це. Згадав розчарування, яке дзвеніло в її голосі, певно, осика не могла відігнати всі неприємні думки. Рушив назустріч, однак незграбно зупинився на пів дорозі, коли завважив її силует у дверях. Вона тихо привіталась, зайшла у вітальню. Тарас Адамович жестом запросив гостю присісти біля вогню, поставив на цегляний підмурок каміна металеву тацю з келихами.
– Холодний сезон варто розпочинати з теплих напоїв, – пояснив він і додав:
– Мосье Лефевр, мій французький шаховий партнер і невтомний сперечальник, завжди говорив, що біле вино – літній напій і його не можна пити в холодну пору року. Однак, гадаю, навіть він погодиться, що тепле біле токайське зі спеціями особливо смакує біля каміна.
Міра мовчала, серйозний вираз її обличчя трохи потеплів, однак усмішки не було. Вона уважно слухала слова господаря, подовгу затримуючи погляд на вогняному танці.
Сперечальником мосьє Лефевра Тарас Адамович назвав не випадково. Врешті, норовливого француза можна було б переконати, що vin chaud на білому вині теж має право на існування. Однак він уперто не погоджувався з тим, що німці готували гаряче вино зі спеціями й називали його пуншем. До суперечки тоді приєднався гер Дитмар Боє, який напередодні виграв партію й був налаштований поблажливо прийняти аргументи опонента. Мосьє Лефевр, посилаючись на знайомого лондонця, заявляв, що пунш у Європу привезли британці з Індії.
Сама назва «пунш» походила від слова «п’ять», бо напій налічував п’ять складових: цукор, лимон, чай, вода й найголовніше – арак – дистилят рисового вина. Німці викинули з рецепта чай, а замість араку додали звичайне вино, отож межі між vin chaud і пуншем безнадійно стерлися. Цього француз пробачити не міг. Дитмар Боє зумів завоювати його прихильність, поділившись рецептом особливого різдвяного пуншу. Німець радив не додавати цукор у напій відразу, а лишити його на решітці чи взяти камінними щипцями над келихом, облити ромом і підпалити. Вражений парижанин у наступному листі повідомив Тарасу Адамовичу, що готовий прийняти пунш на вині, якщо цукор до нього подаватиметься в такий спосіб.
Різдвяний напій не п’ють у листопаді, але хіба варто чекати особливих дат, коли є бажання хоч трохи розважити наскрізь пройняту сумом маленьку курсистку, що колись приїхала з Варшави в місто, яке вкрало її сестру? Він обережно поклав на келихи тонку металеву решітку, дістав з цукорниці щипцями по одному білі шматочки, розклав над поверхнею напою. Взяв із полиці приготовану заздалегідь пляшку з рідиною кольору молодого бурштину, скропив цукор, підніс сірник. Шматочки цукру спалахнули і поволі почали скапувати в келихи. Менчиць звів брови на лоба, повідомивши:
– Доволі ефектно.
– Сподіваюсь, ще й смачно, – відповів господар, обережно прибираючи решітку. Він поставив тацю на столик, узяв до рук келих і простягнув Мірі. Другий віддав Менчицю, з останнім сів на стілець і попередив:
– Має бути теплим, не гарячим, але будьте обережні.
Напій зігрівав і повертав у літо. Молодий слідчий зробив ковток і поставив келих на столик, Міра повторила його жест.
– От тепер я готовий відповідати на ваші запитання, Міро, – сказав Тарас Адамович.
Дівчина вагалася.
– Не впевнена, що зможу поставити потрібні запитання, – врешті озвалась вона. – Однак одне точно маю. Що вам відомо про «збирачів гіацинтів»?
Він уважно подивився на неї і почав розповідь, ретельно добираючи слова.
– Все, що ми знаємо… Тобто все, що знає поліція, – це організація, яка діє дуже злагоджено. Вони залучають різних… професіоналів зі злочинного
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Справа зниклої балерини», після закриття браузера.