Читати книгу - "Третій фронт"

Ми вже виїхали за Київ по трасі на південний схід, у бік Яготина. Мовчун топив добряче, дорога була хороша, аж летіли.

— Куди ми зараз? — спитав Георгій.

— Спочатку в Журби, а потім на Полтавщину.

— І що там?

— Сало.

— Сало? Що сало?

— Купувати будемо сало. Центнери три-чотири потрібно.

— Сала? Стільки? Для чого? Їсти будемо?

— Та ні, хіба ж ти стільки сала з’їси?

— Так а для чого?

— Побачиш. — Я не хотів говорити не тому, що не довіряв комусь із хлопців. Я не хотів уводити їх у спокусу. Не знаєш — не зрадиш. — Відпочину. Не турбувати.

Пов'язка, беруші й сон, аж поки не застрибали на ямах. Це значить, що з шосе з’їхали й тепер гребли поганенькою дорогою на Журби. Я попросив зупинитися, щоб вийти до вітру. Мовчун зупинив, вони з Бухгалтером вийшли разом зі мною, підійшли до лісосмуги, перевірили кущі, стали поруч, тримаючи зброю напоготові.

— Хлопці, я не можу, коли на мене дивляться. Відійдіть, — попросив. Вони відійшли, так було краще. Сеча пінилася на торішньому листі, крізь яке пробивалася молода трава. Я замислився й відчув небезпеку. Чудовисько! Десь неподалік! Я почув лопотіння гілок. Так бувало в дитинстві, коли кидав у яблуню гілку, щоб збити яблук.

— Лягай! — крикнув я. І кинувся за дерево. Позаду щось упало, потім вибух і стрілянина. Я поплазував геть. Бухгалтер валив по комусь із автомата, прилетіла ще одна граната. Бухгалтер кинувся в один бік, я в інший. Потім Мовчун збив мене з ніг і накрив собою. Ще вибух. Засвистіли осколки. Мовчун зойкнув, але підхопився й почав стріляти сам. Я ж поплазував уперед, де помітив щось схоже на канаву. Наче неглибока, але коли заліз, провалився з головою. Спочатку злякався, що це пастка, але ніхто мене не хапав і не вбивав. Я вихопив пістолет і відчув страшенний сморід, аж запаморочилося. Ще два вибухи. Осколки свистіли десь високо над головою, я був у безпеці, але смерділо так, що я не витримав. Поліз із канави нагору. Там стало тихо. Поруч озирався Мовчун. Мабуть, не бачив ворога, тому й не стріляв. А що з Бухгалтером? Його не було видно.

Мовчун подивився на мене, поглядом запитав, чи все добре. Я кивнув, спитав поглядом про дірки на бронежилеті. Мовчун махнув, що все гаразд. Я зосередився. Це було важко, заважав сморід, якого я встиг набратися в канаві. Але я вмів не помічати того, що заважало. Намагався відчути чудовисько. Воно було десь поруч, готувалося атакувати, воно не відступить, поки не вб’є нас. Або ми його.

Я таки помітив його. Вихопив пістолет і почав стріляти. Прилетіло дві гранати. В мене не було іншого виходу, окрім як сторчголов стрибнути в канаву. Пролунали вибухи, застрекотали автомати. Це хлопці відкрили вогонь по чудовиську. Ще кілька пострілів. Я поліз із канави, бо непритомнів від смороду. Хлопці перезарядили автомати й знову стріляли. Потім удар, від якого земля аж затремтіла. Ще кілька черг. Тиша. Я виліз, відповз від канави й проблювався.

— Що з тобою? — спитав Бухгалтер.

— Все добре. Де чудовисько?

— Лежить, там. — Бухгалтер махнув рукою. Ми вийшли з лісосмуги в поле. Я побачив вирву, де лежало металеве тіло з багатьма отворами від куль. Хлопці били прицільно, але й ця тварюка була вкрай живучою. — Що це? — спитав Бухгалтер. Таких чудовиськ нам досі не траплялося. Але я легко його впізнав.

— Це — «валякотік», кремлядське чудовисько, яке використовують для здійснення терористичних актів та замовних убивств. Зазвичай завалює ціль гранатами.

— Нічого собі! — Прибіг Георгій, почав фотографувати.

— Як він нас знайшов? — Бухгалтер кивнув в бік чудовиська.

— Не знаю. Може, вирахували по машині. А може, ще якось. Їдьмо звідси! — наказав я. Ми побігли до машини. Коли рушили, хлопці почали принюхуватися.

— Що це? — скривився Георгій.

— Це я. Провалився в яму, а там гнилі коров’ячі кістки. Цілий могильник. — Аж самому неприємно було.

— Тих корів з’їли чудовиська? — спитав Георгій.

— Та ні, то шабаї різали в лісосмузі, а кістки заховали у ямі, прикидавши її гілками. Ось я і провалився.

— Хто такі шабаї? — спитав Георгій, показавши, що страшенно далекий від народу.

— Підприємці, що їздять по селах, скуповують худобу, потім ріжуть і продають на базарах м’ясо. На різниці цін і заробляють.

Бухгалтер закрив ніс хусткою, Мовчун ледь не вивалювався з машини в одне вікно, Георгій став блювати в інше.

— Подивися мапу, є тут десь водойма? — наказав я.

За кілька кілометрів виявилася річка. Ми поїхали до неї, там я скинув брудний одяг і старанно вимився. Мовчун знайшов під водійським сидінням пакетик із господарським милом, я кілька разів милився й ліз у річку. Вода ще була крижана, але я терпів.

— Ти той, не захворій! — турбувався Бухгалтер. Приніс із мікроавтобуса шерстяну ковдру, не дуже нову, але теплу.

— Намагатимуся. — Я вкутався в ковдру, і ми поїхали далі.

— Стало відомо про перестрілку на дорозі, — сказав Георгій, який стежив за інтернетом.

— І що пишуть?

— Підозрюють диверсію з боку росіян.

— Правильно підозрюють.

Ми їхали путівцями й сільськими дорогами, це забрало більше часу, і довелося пострибати на ямах, але до Журб ми прибули непомітно, заїхавши не трасою, а вуличкою приватного сектора. Хлопці швиденько купили мені новий одяг, машину ми добре сховали й рушили пішки до одного знайомого скульптора. Той удома щось ліпив із глини в майстерні. Коли мене побачив, спочатку не впізнав, бо я ж був у перуці й при бороді.

— Добрий день! — сказав йому.

— Добрий. — Скульптор подивився спочатку здивовано, а потім зацікавлено. — Я вас знаю?

— Ні, — збрехав я.

— Мати Божа! Та це ж Владюша! Ти що тут робиш! — Він таки мене впізнав. От що значить скульптор — золоте око!

— Мені потрібна твоя допомога, Вуха. — У скульптора було прізвисько «Вуха», похідне від прізвища Сивуха.

— Ти зараз весь час у новинах. Біля тебе все вибухає і стріляє. — Вуха помітно вагався.

— Буде небезпечно, це точно, — не сперечався я.

— І що, правда, що ти рятуєш Україну?

— Правда. Допоможи нам. Ти насправді дуже потрібний. Врятуй Україну разом із нами.

— А чому я?

— Тому що скульптор.

Він замислився. Я озирнувся. Вуха працював над якимось великим проектом. Здається, щось про війну — зброя, хлопці