Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

Запам’ятовувала рецепти з телевізійних кулінарних програм і навчилася готувати краще, ніж будь-який шеф-кухар. Міс Тейлор навчила її старомодних вишуканих манер, яких уже ніхто не дотримувався, які вона сама перейняла у дев’ятнадцятирічному віці від своєї другої господині, тієї вдови у Лондоні. Попри брак ліврейного лакея, як у телесеріалах, Етельвіна запровадила в нас палацові ритуали. «Хіба тонкий фаянсовий посуд у нас не для того, щоб ним користуватися?» — казала вона і розставляла на столі канделябри і три келихи для кожного. Ти вмів користуватися ножем до масла і щипцями до краба раніше, ніж навчився зав’язувати шнурівки на своїх черевиках.

Вік мене зовсім не обтяжував. Я наближалася до шістдесятки і почувалася такою ж сповненою сил і працездатною, як у тридцять років. Заробляла більш ніж достатньо для того, щоб утримувати родину і заощаджувати, не вимотуючи себе роботою; грала в теніс для підтримки форми, без натхнення, бо із запалом лупити ракеткою по м’ячику здавалося мені чимось абсурдним, мала активне світське життя, з не одним любовним побаченням, яке надихало мене кілька днів і одразу ж забувалось, не полишивши по собі й сліду. Тодішнім моїм коханням був Рой Купер, та нас розділяли тисячі кілометрів.

Хуліан у свій спосіб дуже тебе любив, Каміло. Йому було з тобою нудно, і я не ставлю йому це на карб, бо діти — це морока, але брак терпіння він надолужував ентузіазмом. Він дарував тобі розкішні подарунки, які приводили тебе у замішання, а дім у стан безладу. Навчив тебе всього того, чого не захотів вчитися його син Хуан Мартін: володіти зброєю, стріляти з лука, боксувати та їздити верхи, але його дратувало, що ти не відзначався в усьому цьому особливими талантами. Він купив тобі коня, який врешті перейшов під опіку Факунди на фермі й пасся в полі замість того, аби брати перепони і змагатися на іподромі.

Якось ти сказав, що хотів би мати пса, і дідусь приніс тобі цуцика. За якийсь час той перетворився на величезного чорного собацюру, який наганяв страху на інших мешканців нашого будинку, хоча був дуже лагідний. Мова про Кріспіна, доберман-пінчера, який був твоїм улюбленцем і спав біля тебе, доки я не відіслала тебе до школи-­інтернату Сан-Іґнасіо.

20

Чотири роки я не знала нічого про Хуана Мартіна, обережно розпитуючи то тут, то там, аби не привернути до себе уваги. Його ім’я залишалося в чорному списку: його розшукували і це давало мені надію, що він живий. Як і натякав саркастично його батько, він провів якийсь час в Аргентині, але не танцюючи танго, а працюючи журналістом і заледве заробляючи на прожиток. Писав статті для різних газет, які підписував псевдонімом, роздобув фальшивий паспорт і надсилав новини про диктатуру та опір в нашій країні у Європу, зокрема в Німеччину, де цікавились Латинською Америкою і симпатизували тисячам вигнанців, які туди прибули.

Він міг надіслати мені звістку, принаймні повідомити, що живий, але не зробив цього. Єдиним його поясненням тієї жахливої мовчанки, через яку я безліч разів прощалася з ним, побоюючись, що він загинув, коли перебирався через гори чи пізніше, було те, що він не хотів, аби його батько довідався, де він.

Його друзями були журналісти, митці та інтелектуали, які поділяли його тривоги. Серед них вирізнялася Ваня Гальперін, донька євреїв, що вижили у Голокості — тендітна, бліда, з темними очима й волоссям та обличчям ренесансної Мадонни. Побачивши цю делікатну дівчину, яка грала на скрипці в симфонічному оркестрі, ніхто не міг би здогадатися про її революційну пристрасть. Її брат був одним із Монтонерос, партизанів, яких військові хотіли знищити до пня. Хуан Мартін не зможе забути цю дівчину. Він переслідував її з неймовірною наполегливістю першого кохання, але їй вдавалося відкидати його знаки уваги, але так, щоб його кохання не згасало.

Вишуканий і чарівливий Буенос-Айрес був латино­американським Парижем: з культурним життям, що било через край, найкращим театром і найкращою музикою, він був колискою відомих в усьому світі письменників. Хуан Мартін часто проводив ночі в якійсь мансарді в компанії таких самих, як він, молодих людей, які, запаморочені цигарковим димом і революційною пристрастю, дискутували про філософію та політику за пляшкою ординарного вина. Він не відпустив бороду, як у його богемних приятелів, бо мусив бути схожий на фотографію в своєму фальшивому паспорті. Він заново переживав часи студентської ейфорії, міг розповідати іншим про діяльність лівого уряду, пробудження суспільства, ілюзію влади в руках народу. Я кажу «ілюзію», бо насправді, Каміло, так ніколи не було, ні раніше, ні зараз. Військова та економічна влада, яка власне й береться до уваги, завжди перебувала у тих самих руках, у нас тут не було ні російської, ні Кубинської революції, в нас просто був прогресистський уряд, такий, яких є багато в Європі. Ми з’явились не в тій земній півкулі і не в той час, тому і поплатились за це дуже дорого.

Хуан Мартін уже пускав коріння в цьому чудовому місті, коли і там путчисти розв’язали терор. Головнокомандувач заявив, що помре стільки людей, скільки буде потрібно для того, аби відновити безпеку країни: це означало абсолютну безкарність ескадронів смерті. Тисячі людей були викрадені та пропали безвісти, так само, як це було в нашій та інших країнах, або були закатовані й убиті, а їхні тіла ніколи не були знайдені. Тепер ми знаємо, Каміло, про ганебну операцію «Кондор», сплановану в Сполучених Штатах, аби встановити праві диктатури на нашому континенті та координувати найжорстокіші стратегії задля знищення дисидентів.

Репресії в Аргентині відбулися не в один день і це не була оголошена війна, як у нас, то була брудна війна, яка непомітно просочилася в усі суспільні сфери. В авангардному театрі вибухала бомба, на вулиці прошивали кулями депутата, знаходили розтерзане тіло профспілкового діяча. Було відомо, де розташовані центри тортур, почали зникати митці, журналісти, викладачі, політичні та інші лідери, які вважалися підозрілими. Жінки марно шукали своїх чоловіків; згодом матері зважилися вийти на марш, повісивши на шиї фотографії своїх синів і доньок, а невдовзі це вже були бабусі, бо немовлята молодих жінок, убитих у в’язницях після народження дітей, згубилися в нетрях незаконного усиновлення.

Про що з усього цього знав Хуліан Браво? У чому брав участь? Я знаю, що він пройшов вишкіл в Американській школі в Панамі, як і ті офіцери, що здійснювали репресії в наших країнах. Користувався довірою генералів, бо був надзвичайним льотчиком; думаю, його відвага, ­до­свід і безпринципність відчинили перед ним двері влади.