Читати книгу - "Лист до короля"

Щойно він заскочив усередину, як у дверях з’явився одягнений у чорне блідий юнак — писар бурмистра.

Тіурі знову підняв лука і прошепотів:

— Ані слова, бо застрелю!

Писар дивився на нього великими сірими очима, відкривши рота, але не видав ані звуку.

За дверима чулися крики:

— Він має бути десь тут! Шукайте на цьому поверсі! Тіурі наблизився до писаря і пошепки наказав:

— Якщо вони прийдуть сюди, ви повинні вийти й сказати, що мене тут немає. Ідіть до дверей. Я тримаю вас під прицілом.

Писар підкорився.

— Тепер відчиніть двері і стійте так, аби вони не побачили мене, та подбайте про те, щоб не шукали тут, і не надумайте вискочити. Я застрелю вас, перш ніж ви зробите крок.

Писар відчинив двері.

— Гей! — гукнув він когось, кого Тіурі бачити не міг. — А йди-но сюди, мерщій! Я думаю, він спустився сходами. Ловіть його в залі!

Хлопець почув, як переслідувачі кинулися вниз. Писар зачинив двері і підійшов до юнака.

— Я правильно все зробив? — спокійно запитав він і навіть усміхнувся. — І що тепер? Вони будуть на вас чекати там. Ви не спуститеся сходами.

— Тоді спробую по-іншому, — відповів Тіурі. — Не підходьте.

Писар зупинився і, схрестивши руки на грудях, пильно розглядав Тіурі.

— Що тепер? — знову запитав він. — Може, вам краще одразу застрелити мене. Якщо ви будете чекати, то зменшите свій шанс на порятунок. Можна ще кинути зброю вниз і вилізти через вікно. І це є реальна можливість вибратися. А я буду таким добрим, що не здійму галасу, доки ви не втечете.

Тіурі вагався.

— Ну ж бо, скористайтеся шансом, — наполягав писар. — Звісно, ви мені не довіряєте, але вам не можна тут лишатися надовго. Я хочу ще трохи пожити, і мені байдуже, втечете ви чи ні. Уявлення не маю, що хоче від вас бурмистер, і ще менше — звідки у вас такі кровожерливі схильності. але від цих темних справ намагаюся триматися якнайдалі.

Аж тут хтось завовтузився біля дверної ручки.

— Гей там! — гаркнув чийсь сердитий голос. — Від-чиніть-но!

— Сховайтеся в сусідній кімнаті, — порадив писар Ті-урі, прямуючи до виходу.

Тіурі відступив убік, тримаючи лук напоготові.

Писар відімкнув двері й знову заговорив з кимось, хто стояв у коридорі:

— Що тепер трапилось? Ви збираєтеся весь час мене відволікати?

— А навіщо ти замкнувся?

— Бо не маю жодного бажання бути продірявленим стрілою! Що, цей дикун усе ще бігає будинком?

— Ех ти, страхопуде! — насмішкувато відгукнувся сердитий голос за дверима. — Тремтиш, конторська твоя душа? Бурмистер тебе кличе.

— Зараз прийду. То ви спіймали цього хлопчину?

— Ще ні, але неодмінно спіймаємо. Він точно десь тут, у будинку. Бурмистер вкрай розлючений. Незабаром засідання Ради старійшин, і весь цей галас йому зовсім ні до чого. Ходімо, допоможеш.

— Така робота не по мені. Носити зброю не маю жодного бажання. Писанина усіляка — це будь ласка.

Він замкнув двері й обернувся до Тіурі:

— Тепер повірив, що я не бажаю тобі зла? Уся ця дивна метушня навколо тебе мені зовсім не до вподоби. — Він зітхнув: — Схоже, доведеться розпрощатися з місцем. Чи бурмистер гідний того, щоб йому служити?

— Вам краще знати, — здивувався Тіурі.

— Дехто тут його ненавидить, але до мене він завжди був добрий. Хоча цього, може, й недостатньо.

Тіурі підійшов до вікна.

— Хто ж ти такий? — спитав писар, ідучи за ним.

— Це неважливо, — відказав юнак.

Вони стояли один навпроти одного біля вікна; перший дивився з цікавістю, другий — насторожено.

— Бурмистер чекав на тебе, — почав розповідати писар. — Він наказав сторожі приводити сюди всіх юнаків від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, які пройдуть через міську браму.

— Це правда?

— Правда. Нещодавно він отримав листа зі сходу чи південного сходу. Його приніс поштовий голуб. Мені не можна було читати цього листа і також не дозволено було покласти його до архіву.

— А від кого був лист?

— Я не знаю. Тобі ліпше знати.

«Від Кобри? — подумав Тіурі. — Невже Кобра пройшов Першою Великою Дорогою, перебрався через гори і послав бурмистрові розпорядження затримати Тіурі, доки сам не дістанеться Данґрії? Цілком імовірно.

— Я не знайомий з бурмистром, — сказав він, — але вважаю, що вам краще служити іншому панові, якщо ви вірний підданий короля Унавена.

— Що?! — здивовано вигукнув писар.

— А тепер мушу йти.

— Стривай, погляну, чи не чатує там хто, — писар висунувся з вікна й огледівся. — Іди. Солдати тут завжди вештаються, та якщо поквапишся — зумієш вислизнути. Тим паче, уже сутеніє. І хай тобі пощастить більше, аніж твоєму приятелеві.

— Паккі! Його схопили?!

— Так, його спіймали, і він сидить тут під нами, у підвалі.

— Ні! — прошепотів Тіурі. — Спершу я маю допомогти йому.

— Не зараз, — писар знову поглянув у вікно. — Стривай, нехай пройде стражник. Тепер іди. Товаришеві ти зможеш допомогти, коли сам будеш вільний. Навряд чи він тобі буде вдячний, якщо ти даси й себе схопити.

Він мав рацію. Тіурі зліз на підвіконня й подивився вниз. Під вікном був чудовий карниз, з якого було легко зістрибнути на вулицю.

— Ти потрапиш на протилежний від входу бік ратуші, — пояснював писар. — Біжи!

— Дякую, — шепнув Тіурі, зістрибнув на вулицю й побіг щодуху. Біля дальнього рогу ратуші він побачив охоронців і пірнув у бічну вуличку. Хлопець чув їхні крики, але не зрозумів, чи побачили вони його. Юнак пробіг кілька вулиць і перейшов на спокійний крок, бо помітив, що перехожі якось здивовано на нього поглядають. Невдовзі він опинився на ринковій площі й зупинився в напівтемній галереї. «Куди податися в цьому незнайомому місті, у якому ще й вороги на тебе полюють?» — подумки запитав він себе.

— Ходімо зі мною, — прошепотів хтось зненацька, опинившись просто перед ним.

Тіурі здригнувся від несподіванки, та одразу упізнав старого, що говорив з ним та Паккі вдень.

— Дай-но я візьму тебе під руку, — провадив далі той, — ходімо. Кого я попереджав, що цими сходами не можна підніматися?