Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Садок дедалі більше виявляв ознаки страху й утоми, а тому я дав йому трохи перепочити, а сам тим часом з тривогою позирав на годинник. Наближався приплив, шелест хвиль посилився і, здавалось, привів його до тями. Особисто я навіть зрадів припливу, бо сподівався, що при високій воді не буде так сильно відчуватися різкий запах риби. І я знову почав прислухатися до його шепотіння.
— В тоту страшну ніч… я бачив їх… я знову був у себе нагорі… цілі зграї… орди… цілі орди зібралися на рифі, а потім через гавань у Менаксет… Божечку, що робилось тотої ночі на вулицях Інсмута… грюкали в наші двері, тілько батько не відчиняв… а потім стрибнув із вікна кухні з мушкетом і побіг шукати гласного Моурі, аби просити чимось зарадити… Купи мертвих і вмираючих… стрільба і крики… вигуки на старій площі, центральній площі в Нью-Черч-Ґрін… ворота тюрми відчинили… чо’сь вимагали… зрада… то все назвали чумою, як люди зайшли і побачили — наших половини немає… ніхто не врятувався, лиш ті, що з Обедом, та ще ці звірі, або хто там вони такі… а потім стихло, тілько свого тата я більш не бачив…
Старий важко дихав; його лоб укрився рясним потом, і він ще міцніше стиснув моє плече.
— А на ранок усе зійшло… тілько лишилися сліди… Обед усе забрав під себе і сказав, що усе змінить… інші теж будуть молитися з нами, коли прийде час, а в деяких домах мають бути готові приймати гостей… вони хочуть змішатися з нашими, як із канаками, і ніхто не міг їх спинить. Далеко зайшов цей Обед… як зовсім схибнувся. Казав, що дали нам рибу, скарби, а тепер ми повинні дати їм те, що хочуть вони…
Напоказ усе було як до того, як нічого не мінялося, тілько ми мали бути добрі до чужих, як тілько нам дороге життя. Всім довелося присягнути Дагону, а хто пізніше присягнувся і ще раз, і ще. За все тото вони могли зробити якусь послугу або якось особливо віддячити — золотом або чимось іще, а впиратись було марно, їх там, під водою, ціла армія. Так-то вони не виходили нагору і нікого не займали, але як уже доводилось вийти, їх не спиниш. Ми не дарували їм вирізані амулети, як люди південних морів, і не знали, шо їм тра, канаки нікому не розказали своїх секретів.
Нам тілько тра було кого-небудь порою віддавать у жертву, віддавать усякі дурні цяцьки, а ще впускати у місто — то вони давали нам жити. А ще вони не зносили прийшлих, аби поголос не пішов за город — новим людям сперва тра було помолитися за них. Отак усі ми стали в Ордені Дагона, зато вже діти ніколи не помирали, а просто вертали у лоно матері-Гідри і батька-Дагона, од яких ми колись і пішли… Йя! Йя! Ктулху фгтаґн! Ф’нґлуї мґлв ’нафг Ктулху Р’льєх вґах наґл фхтаґн…
Старий Садок швидко поринав у примарний світ своєї маячні, а я продовжував сидіти, затамувавши подих. Бідолашна душа — до яких галюцинацій довів її алкоголь, а понад те ще й навколишнє запустіння, руїна, хаос і хвороби, що скаламутили цей багатий на вигадку розум! Старий застогнав, і по його зораних глибокими зморшками щоках ручаями потекли сльози, гублячись у густій бороді.
— Божечку, шо тілько мені випало бачити, відкіль я був п’ятнадцятиліткою — мене, мене, текел, упарсін! — Як пропадали люди, як вкорочували собі віку. Коли про це чули в Аркгемі, Іпсвічі або де іще, вважали всіх нас слабими на голову, яко і ти зараз думаєш, я здурів — тілько Боже праведний, я стілько всь’го бачив! Мене б уже давно і вбили за все тото, шо я знаю, тілько я встиг другий раз присягти Дагону, як сказав Обед, а того не займають, хіба як тілько їхній суд порішить, ніби я зумисно розказав, шо знаю… тіко третьої обітниці я не дав — лучче померти, як зробити отаке…
А потім, десь як Громадянська була, саме як підросли дітки, що після сорок шостого, ну, деякі з них, я тоді страшно перелякався і більш ніколи після тої страшної ночі не бачив нікого із них — ніколи. Більш ні разу не бачив чистого. Тоді я пішов на війну, і якби м’ні тоді більше духу і тями, нізашо б не вернув у ці місця, поїхав би світ за очі і там би й жив. Тілько мені писали, шо так-то тут непогано. То, ма’ть, після шістдесят третього в городі весь час стояли війська. А по війні знову стало тяжко. Люди розбігались — крамниці зачинялися, млини не крутились, судна перестали ходить і порт загнувся, чугунка стала — а вони… вони всігди плавали туди-сюди у річці, припливали зі свого клятого рифу Сатани — і все більш і більш вікон нагорі забивали дошками, а з домів, де думали, ніхто не живе, часто чули звуки…
Хто з других місць, часто каже про нас усяке — може, і ти шо знаєш, раз питаєш про таке. Кажуть про всяку всячину — про те, шо вони наче бачили то тут, то там, про прикраси, не знати звідко взяті, і які, буцім, не плавляться, тілько ніколи ніхто конкретно нічо не каже. Ніхто ні в шо не вірить. Усе це, наче із золота зроблене, називають піратським скарбом, кажуть, у людей в Інсмуті намішано чужої крові, і з головою шось не так, і ще багато чого. А місцеві теж стараються рідше зустрічатися із зайшлими і намовляють цікавиться менше, тим паче проти ночі. Собаки завжди гавкали на них, коні не хтіли везти, а як з’явились автомобілі, все ізнов стало добре.
У сорок шостому капітан Обед узяв собі другу жінку — ніхто ’ї ніколи не бачив у місті. Казали, він сам того не хтів, а тоті змусили його до женячки, і він нажив із нею трьох дітей. Двоє десь пропали ще молодими, а третя — дівчина, наче така ж як усі, аж у Європі вчилась. Обед потім її обманом видав заміж за одного хлопа з Аркгема, і той ні про що й не здогадувався. Тілько тепер ніхто зі сторони не хоче мати діло з інсмутськими. Барнабас Марш, який тепера за старшого на золоточисній фабриці — внучок Обеда і його першої жінки, синаш Онесіфора, старшого сина Обеда, а його мати була однією з тих і ’ї ніхто ніколи в городі не бачив.
Тепер Барнабас уже змінився: повік на очах не стулить і увесь якийсь безформний. Кажуть, він ще носить одяг, але скоро піде у воду. Може, вже пробував це зробить. Вони іноді роблять так, обвикають, а уже потім ідуть назавше. Його на людях не виділи уже років дев’ять-десять. Не знаю, шо може відчувать його нещасна жінка — сама вона з Іпсвіча, а його мало не лінчували років з п’ятдесят тому, коли він женихався до неї. Обед помер у сімдесят восьмому, а з наступного покоління теж нікого не зосталося — діти від першої жінки померли, а інші… одному Богу відомо…
Гуркіт хвиль припливу ставав гучнішим і, здавалося, потроху змінює настрій старого із сентиментальної слізливості на сторожкий острах. Він час від часу замовкав, аби озирнутися через плече чи кинути погляд у бік рифу, і, попри цілковиту абсурдність розповіді, я не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3», після закриття браузера.