Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

Тоді-то Обед почав проклинать усіх, аж загуло, бо вірять у християнського бога, тілько він їм не дуже й допомагає. А потім став говорити про других людей, які молились другим богам і мали од них усе, шо їм було треба, а ще сказав, що як знайдеться добра ватага піти за ним, то він спробує з ними добути багато риби і золота. То ясно, вони ходили з ним на «Королеві Суматри», бачили острови і знали, про що йдеться, того й не дуже хотіли мати діло з тими потворами, про яких стілько чули, а позаяк вони самі нічо’ не тямили, то помалу стали слухати, шо казав їм Обед, і розпитувать його, шо їм треба зробити, аби прийти у віру і з нею все отримати.

Сказавши це, старий геть затих, почав щось глухо бубоніти під носа, поринувши у стан мовчазної задумливості і час від часу знервовано кидаючи погляди через плече або дивлячись з тривогою на далекий чорний риф, що мрів на горизонті. Я спробував до нього заговорити, але він нічого не відповідав, і я зрозумів, що треба дати старому допити пляшку. Мене надзвичайно зацікавила ця маячня; здавалося, у ній чаїлася груба, але заснована на дивній історії Інсмута алегорія, надалі завдяки бурхливій уяві прикрашена мішаниною вигадок і уривків з екзотичних легенд. Певна річ, я ані на мить не припускав, що його розповідь має щось спільне з реальністю, однак мушу визнати, що крихта непідробного жаху у ній була хоча б через те, що йшлося про дивовижні ювелірні прикраси, які мали так багато спільного з лиховісною тіарою з Ньюберіпорта. Зрештою, орнаменти цілком могли походити з якогось екзотичного острова, і, можливо, всі ці неймовірні історії вигадав сам покійний капітан Обед, а не цей непросипущий старезний п’яниця.

Я простягнув Садокові пляшку, і він осушив її до останньої краплі. Дивно було бачити, що алкоголь не справив на дідугана ніякого впливу, в його голосі не відчувалося притаманних сп’янілим людям глухих і хрипких тонів. Він облизав шийку пляшки і сховав її до кишені, після чого почав хитати головою і щось ледь чутно нашіптувати собі під носа. Я нахилився ближче до його обличчя, намагаючись почути бодай слово, і мені здалося, що під густими пожовклими вусами майнуло щось схоже на сардонічну посмішку. Так — він і справді намагався щось сказати, і мені пощастило розібрати більшу частину.

— Бідолаха Метт… він завше був проти… хтів переманить людей на свій бік. А потім довго говорив із проповідниками… та все ’дно… перш прогнали протестантського пастора, а потім методиста; з тої пори ні разу я не бачив нашого Непохитного Бебкока, шо верховодив у баптистів. Побий їх Єгова! Я тоді був ще зовсім малий, тілько бачив усе і чув, шо там робилося — Дагон і Ашторет… Веліал і Вельз’вул… Золотий Тілець, ідоли Ханаана й філістимляни… скверна вавилонська… мене, мене, текел, упарсін…

Він знову замовк, і з погляду його водянистих голубих очей я зрозумів, що старий справді близький до стану отупіння. Однак варто було злегка поторсати його за плече, як він несподівано жваво обернувся до мене і знову забурмотів свої нісенітниці.

— Не віриш мені, га? Хе-хе-хе, то скажи тоді, малий, чого капітан Обед і ще двадцять його друзяк надумали серед темної ночі ходить на веслах до рифу і завивати там, ще й так голосно, шо чутно було і в городі, коли вітер повернув до берега? Шо ти на це скажеш? А ще скажи м’ні, чого він кидав у воду всяку тяжку всячину по той бік, за рифами, на глибині, де їх край іде так глибоко, шо ніхто й разу не дістав дна? А то ще скажи, шо він зробив з тою свинцевою блямбою від Валакеа, га, хлопче? І шо вони там виводили на Вальпурги і Геловін? І чого нові церковні пастори, вчорашня матросня, носять такі химородні лахи, а на голові — золоті брязкальця, як ті, що привозив капітан Обед, га?

Тепер його водянисті очі дивились на мене ледь не вороже, з маніакальним блиском, а брудна сива борода їжачилась, мов наелектризована. Старий Садок, певно, помітив, як я мимохіть відсахнувся, і тут же зловісно реготнув.

— Хе-хе-хе-хе! То починаєш кумекати, га? Мо’, хтів би буть на мому місці в ті дні, коли я ночами дивився на море з верху свого дому? А я тобі скажу, шо малі діти люблять підслухувати, то і я не пропустив ні слова, як тоді говорили про капітана Обеда і всіх, з ким він плавав на риф! Хе-хе-хе! А шо скажеш про ніч, коли я поцупив батькову глядільну трубу і побачив зверху, як увесь риф обсипаний якимись блискучими тварюками, які пострибали у воду, тіко місяць вийшов на небо? Обед з друзяками тілько-тілько підпливали на човнах, а ті вже скочили у воду, та ще із дальнього, глибокого боку, і назад більше не вертали… Шо б ти сказав, аби сам був на місці пацана, який бачив усі ті страховидла, які зовсім не були схожі на людей?… Ну шо?… Хе-хе-хе-хе…

У старого починалась істерика, а мене стало тіпати від раптового відчуття небезпеки. Потім Садок поклав свою криву клешню мені на плече, і я відчув, що він теж тремтить, і вочевидь не з великого щастя.

— І ти уяви собі, шо якось вночі ти бачиш, як Обед відпливає на своїй плоскодонці до рифу з чимось тяжким, а взавтра чуєш, шо пропав молодий хлопець, ге? Чи хто бачив після того Гірама Джилмена? Або Ніка Пірса, або Луеллі Вейта, або Адонірама Саутвіка, або Генрі Гаррісона, га? Хе-хе-хе-хе… Тіні говорили межи себе знаками, а подавали їх руками… а руки у них були справжні…

Тоді-то, сер, тоді-то Обед і почав знову ставати на ноги. Люди бачили на ’го трьох дочках таке золото, якого у них зроду не було, і над трубами фабрики задиміло. Та й іншим хлопцям жилось непогано — риби в гавані хоть греблю гати, і бачив би ти, які ми судна з вантажем виряджали до Ньюб’ріпорта, Аркгема і Бостона. І тоді ж Обед протяг тут стару чугунку. Рибалки з Кінґзпорта почули про наші улови і навідалися своєю шлюпкою, а тілько всі вони десь пропали, ніхто їх більш не бачив. А у нас влаштували «Езотеричний орден Дагона», купили для того будинок старої масонської ложі, командорство… хе‑хе-хе! Метт Еліот був масоном і був проти, та і сам десь пропав.

Пам’ятаєш, я к’зав, шо попервах Обед не хтів нічого міняти на острові канаків? Думаю, він і не хтів займатися якимось схрещуванням із тим племенем; йому не тра’ було вирощувати людей, які підуть у воду для вічного життя. Він хтів одно — золото, і був ладен платить високу ціну, і тим, іншим, якийсь час того вистачало…

Правда, у сорок шостому в місті почали трохи задумуваться. Дуже часто пропадали люди, дуже дикі казання казали на службах у неділю, пішов поголос про той риф. Наче і я доклав до того руку, розказав гласному Моурі, шо бачив з даху. Якось уночі Обед з приятелями влаштували прогулянку на човнах до рифу, і я чув пальбу, шо почалася між людьми у човнах. Взавтра Обед і ще тридцять двоє з його людей були у тюрмі, а всі тільки й турчали, шо там і як, і в чому їх звинуватять. О Господи, аби тілько хто міг