Читати книгу - "Іствікські відьми"

й децилітри кольорових порошків та рідин, розкладаючи вкриті тією чи іншою сумішшю великі мідні листи під батареями горішніх ламп сонячного світла, поки крихітні дроти вели до лічильників, що вимірювали електричний струм. Один різкий смик стрілки, збагнула Александра, і на Ван Горна посипляться багатства, більші за всі коштовності Сходу; а тим часом навколо панували їдкий і затхлий сморід, витягнутий із підземелля всесвіту, громаддя нечищених алюмінієвих ванночок, розлиті й розкидані елементи, пластикові сифони, затуманені й поплавлені, начеб від сульфурного окислення, скляні мензурки, перегінні куби із застиглим чорним осадом, ствердлим на дні й на боках. Дженні Ґебріел, у заляпаному халаті й великих, незграбних сонячних окулярах, які вони з Ван Горном носили в нескінченному синьому світінні, рухалася поміж цього багатообіцяльного хаосу з цікавою владністю, з твердою рукою і по-тихому рішуча. Тут, як і в їхніх оргіях, дівчина — звісно ж, уже давно не дівчина, насправді ж лише на десять років молодша за Александру, — рухалась нестримна і, деякою мірою, незаймана, одначе ж поміж них, спостерігаючи, корячись, звеселяючись, не осуджуючи, начеб нічого не було для неї чимось новим, хоч її попереднє життя видавалося винятково невинним, звичайним варварством, начеб там, у Чикаго, вона прислуговувала, аби лиш утриматись у своїй цитаделі. Зукі якось розповідала іншим, що в «Немо» дівчина фактично зізналася їй, що й досі незаймана. Однак дівчина відкривала їм своє тіло з певною безсоромною простотою під час купань і танців і корилася їхнім пестощам із чуттєвістю й поступливістю. Дотик її рук, не різко сильний, як у Джейн з її мозолистими пальцями, і не стрімкий і вкрадливий, як у Зукі, мав свою власну проникливість — ніжну, неспішну, ніби прощаючись, у ньому було щось пробачливе, ковзке, допитливе, щось, що проникало аж до кісток. Александра любила, коли Дженніфер натирала її олією, а вона лежала, розтягнувшись, на чорних подушках чи кількох шарах рушників, розстелених на сланцях; волога ванної, огортаючи її, підносилася поміж ароматів алое, кокосу, мигдалю, лактату натрію й екстракту валеріани, аконіту та індійських конопель. В запітнілих дзеркалах, які Ван Горн установив із зовнішнього боку дверей душу, блискотіли складки й вигини плоті, а молодша жінка, бліда й ідеальна, як порцелянова фігурка, відображалася в тих вигнутих, глибоких відстанях, що створюють дзеркала, стоячи навколішках. Жінки придумали гру під назвою «Прислужи мені», таку собі шараду, однак зовсім не подібну до тих шарад, що Ван Горн намагався влаштовувати в себе у вітальні, коли вони напивалися, і які провалювались від вибухів телепатії й незграбного завзяття його власної мімікрії, котра нехтувала дослівними наказами й натомість зводилася до одного лютого виразу обличчя на кшталт розгорнутих заголовків, як то «Історія занепаду та загибелі Римської імперії», «Страждання молодого Вертера» чи «Походження видів». «Прислужи мені», — вимагали спраглі шкіри й душі, і Дженніфер терпляче натирала кожну відьму, розливаючи олію поміж насуплених складок, через плями, навколо набряків, тручись об волокна часу, скидаючи крихітні, пташині воркування співчуття й похвали.

— У тебе чудова шия.

— Я завжди вважала її надто короткою. Присадкуватою. Ніколи не любила свою шию.

— Ой, не треба так. Довгі шиї гротескні, вони пасують лише чорним.

— А в Бренди Парслі є адамове яблуко.

— Не треба лихословити. Думаймо про щось світле.

— І мене. Мене наступну, Дженні, — заблагала Зукі писклявим, дитячим голосом; вона імітувала його доволі вправно, а коли бувала накурена, не цуралася посмоктати великий палець.

Александра простогнала:

— Яке непристойне блаженство. Я валяюсь і ворочаюсь, як та льоха.

— Хвала Богу, ти не смердиш, як вона, — сказала Джейн Смарт. — Чи смердить, Дженні?

— Вона пахне солодким і чистотою, — стримано сказала Дженні.

З-попід цього прозорого дзвона невинності чи незнання її злегка гунявий голос долинав ніби здаля, хоча й чітко; у дзеркалах вона, стоячи навколішки, розміром, формою й лиском нагадувала одну з тих порожніх порцелянових пташок із дірочками з обох боків, з яких діти видобувають по кілька свистючих нот.

— Дженні, стегна, будь ласка, — попрохала Зукі. — Тільки повільно, надзвичайно повільно. І використовуй нігті. Не бійся зачепити внутрішній бік. Внутрішній бік колін — це чудо. Чудо. О Боже мій, — великий палець ковзнув їй до рота.

— Ще, дивіться, зморимо Дженні, — застерегла Александра тактовним, уникливим, байдужим тоном.

— Ні, мені це подобається, — сказала дівчина. — Ви всі дуже вдячні.

— Потім ми натремо тебе, — пообіцяла Александра. — Щойно подолаємо це відчуття прибитості.

— Мені насправді байдуже, чи натруть мене, — зізналася Дженні. — Мені більше подобається, коли я це роблю, ніж коли це роблять мені, хіба це не збочення?

— Це дуже корисно для нас, — сказала Джейн, просичавши останнє слово.

— Так, вірю, — ввічливо погодилась Дженні.

Ван Горн, либонь, з поваги до цієї делікатної ініціації, нині рідко приймав з ними ванну або ж, коли й так, то похапцем виходив з кімнати, загорнувши своє волохате тіло в рушник від попереку до колін, щоб розважити Кріса грою в шахи або нарди в бібліотеці. Згодом він повертався до них, втім уже вдягнений щоразу франтуватіше — наприклад, у шовковий халат полуничного кольору, з візерунком «пейслі», із кльошованими слаксами з тонкою, зеленою, вертикальною смужкою, що виглядала знизу, і в рожево-бузковій хустинці довкола шиї — і вражаючи все більш чепурною манерою владної зичливості, щоб головувати під час чайних церемоній, посиденьок за випивкою чи швидкою вечерею домініканською sancocho, кубинською mondongo, мексиканською pollo picado con tocino чи колумбійською soufflé de sesos. Ван Горн доволі сумовито споглядав, як жінки наминали ці гострі делікатеси, сидів, попахкуючи димом із кольорових сигарет крізь цікаву, вигнуту підставку для рога, яким ще недавно розмахував; він скинув трохи ваги і здавався запаленим надіями на своє селенове рішення проблеми енергетики. Поза своєю темою він ставав апатично мовчазний і, бувало, зненацька виходив з кімнати. Озирнувшись назад, Александра, Зукі та Джейн Смарт могли б вирішити, що набридли йому; одначе самі вони були аж так далеко від того, щоб він набрид їм, що нудьга не прослизала до їхньої уяви. Його обширний будинок, який вони прозвали «Жабин дім», розширяв межі їхніх убогих помешкань: у царстві Ван Горна вони могли полишити дітей вдома й самі обернутися на дітей.

Джейн віддано приходила на сесії Гіндеміта, Брамса і, зовсім віднедавна, Дворжаковий запаморочливий, нестримний концерт для віолончелі в сі мінор. Зукі, коли та зима поволі розтанула, почала мандрувати туди-сюди із записками і схемами для свого роману, який, як вважали вони з її наставником, можна спроектувати і сконструювати, бо це така собі проста словесна машина для збудження, а відтак — позбавлення від напруги.