Читати книгу - "Українське письменство"

Щó, наприклад, зробили з «Лісовою піснею» Василенко і Коряк — жутко! Взявши їх за зразок і трохи підшаржувавши — при добрій дозі смальцю в голові, — можна довести цей засіб інтерпретації до цілковитого абсурду.

Однак пора кінчати. Тепер Ви матимете повний образ мого сонетарства. Правда, він трохи ослабить ту високу характеристику, яку Ви зложили в своїй книжечці про сонет — але дасть матеріал для справедливішого судження, підкресливши моменти інтимні, особисті. З тим прощайте. Привіт Вашій родині. Пишіть.

30. III. 1935,                                                             Ваш М.

Москва

Дорогий Василю Кириловичу,

Посилаю Вам початок «De arte poëtica». Щоб Ви бачили, як тут працюється, і могли висловитись про перспективи перекладу тієї ж речі на іншу мову.

Мені здається, що невимушений тон розмови являє небезпеку — як би не навульґарити трохи, не збитися на грубу гутірку. Втім, думаю попробувати.

Позавчора послав Вам Sonnetarium, а третій день тому — коментаря до нього.

Будьте здорові і напишіть, чи одержали?

2 апреля 1935                                                       Ваш М. З.

Дорогий Василю Кириловичу,

Листа Вашого одержав, повернувшися з Москви, і дуже Вам за нього вдячний. Бо добрі і бадьорі настрої тримаються у мене недовгий час — приходять години зневіри і депресії, і тоді такі листи, як Ваш, бувають дуже помічні.

Збірник сонетів Вам уже посланий, і, можливо, в цю хвилину Ви вже тримаєте його в руках. Що сонетів там поганеньких аж занадто багато, то мене обходить якнайменше — мені прикро головне те, що він (збірник) погано переписаний. Але дарма: буде папір і змога, віддасте його перебити на машинці… А ні — обійдеться і так. Важно, що перед Вами майже вся моя сонетна продукція, і Ви можете винести про неї присуд на матеріалі повнішому, як у свій час, коли писалася книжечка про сонет.

Що Вам робити з Мотрею, я, хоч убийте, не знаю. Про мене хоч і уводьте її в півчу — нехай буде прообразом пізніших дівчат, що співали у церковних хорах. А надто, коли це потрібно для фабули: фабула в даному разі ніби ultima ratio… Втім, не забудьте — я Вам про це пишу не вперше, — що я повістями ніколи не грішив, і мої ради повинно брати з великою пересторогою.

«Марини» Рильського я не люблю. Мені здається, що не можна писати епічних творів: 1) не попрацювавши над епохою і 2) не знайшовши якихось нових принципів епічного оформлення. Про форму пишу тут як про елемент змісту. Справді, як можна тепер, пишучи про кріпаччину, напирати переважно на прелюбодійний гріх і повторяти блаженної пам’яті Шевченкові поеми. В свій час вони були ефектовні, — але тепер хочеться чогось реалістичного і глибшого, од чого б пахло економікою і соціологією, на зразок «Пошехонської старини»…

Не до вподоби мені і назва. Перший варіант був щасливіший — «Марко і Марина» (анафора на м і імена звучать узагальненіше, «символічніше»).

Проте окремих інтересних епізодів у поемі не одкидаю. Єсть прехороші абзаци, не кажучи про окремі рядки і рими.

Про Коряка не пам’ятаю, в якому я писав розрізі. Забув. Взагалі, чого я пригадав його? Не може бути, щоб якось нарочито, а не принагідно… Чи в фаворі він, Ви питаєте? Не знаю. Але що, не вважаючи на те, що це неук і халтурщик, його тримають у видавництві як редактора класиків — це я знаю. А як він видає класиків, досить однієї «Енеїди» Котляревського з його передмовою. Це якийся гопак невігластва. Там він пробує чимось і проти мене поорудувати — між іншим, не подобається йому, що я назвав Дашкевича академіком. «Зеров не пише про те, що це був академік духовної академії» і т. п. Ідіотина наколотив колоту, а того не знає: а) що професори духовної академії академіками не звалися, б) що Дашкевич був обраний членом Всеросійської академії за рік до смерті, отже, на титул має право, в) що ніколи Дашкевич у духовній академії не викладав, г) що, правда, є один персонаж (в повісті Нечуя-Левицького), що викладає в духовній академії і має подібне прізвище, але повної тотожності у прізвищі немає — Дашкович не те, що Дашкевич. Крім того, Нечуїв Дашкович списаний (невдало) з Памфила Юркевича (1827—1874) і за нього ні Дашкевич, ні я відповідати не можемо.

І це