Читати книгу - "Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій"

Отже, загалом у рамках депортації кримськотатарського народу з півострова було виселено 200 174 особи. З упевненістю можна стверджувати, що депортації зазнав весь народ без жодного винятку. Разом із кримськими татарами було виселено також від кількох десятків до кількох сотень караїмів.

За результатами складеного в листопаді (але проведеного раніше) того ж 1944 р. звіту НКВД, загальна кількість спецпереселенців становила 193 865 осіб. «Недораховані» 320 осіб — це і є щонайменша кількість кримських татар, загиблих під час проведення депортації.

Протягом 1945—1946 рр. із лав радянської армії було демобілізовано 8995 кримських татар, які після кількох років військових таборів возз’єдналися зі своїми родинами на засланні. Уцілілі 3500 кримських татар із німецьких військових формувань були видані після війни СРСР та, очевидно, також опинилися в ГУЛАГу.

1949 року поза Кримом мешкали й уникли вигнання 589 кримських татар; також було звільнено приблизно 1500 депортованих жінок, чиї чоловіки-росіяни залишилися в Криму, а на самому півострові легально проживав лише один кримський татарин.

Загальна кількість кримських татар, що загинули в місцях спецпоселень від нелюдських умов, досі не з’ясована остаточно. До кінця Другої світової війни загинуло, за офіційними джерелами, 25—30 % депортованих, але кримськотатарські дослідники наполягають на підсумковій оцінці жертв у 46 % всього народу.

28 квітня 1956 р. радянський парламент зняв статус спецпоселенців із кримських татар, тобто їм не потрібно було перебувати на обліку в органах внутрішніх справ. 5 вересня 1967 р. указ Президії Верховної Ради СРСР визнав, що звинувачення в масовому колабораціонізмі кримців були безпідставними. 14 листопада 1989 р. депортація кримських татар була проголошена незаконною та злочинною. Проте радянські партійні органи робили все можливе, щоб перешкодити поверненню кримців на батьківщину, тож на момент визнання депортації злочином на півострові проживало лише 38 500 кримських татар. Тільки проголошення незалежності України створило умови для повноцінного повернення вигнаного народу. Сьогодні в Криму мешкає приблизно 265 000 кримців (дані з урахуванням маніпуляцій Росстату).

29 травня 1944 р. Л. Берія в листі до ДКО звинуватив у співпраці з нацистами ще три давні народи Криму — болгар, вірмен і греків — і запропонував також виселити їх. 2 червня Постанова ДКО № 5984сс запустила процес організації депортації, але ще до її початку 15 червня Л. Берія просив Й. Сталіна дозволити депортацію й місцевих жителів — громадян Греції, Ірану та Туреччини. Постановою ДКО № 6100сс від 24 червня ці люди теж були приречені на виселення.

Остання кримська депортація відбулася 27—28 червня. За цей час було виселено 15 040 греків, 12 422 болгарина, 9621 вірменина та 1119 представників інших національностей: німців, італійців, румунів, циганів. Усі вони були розселені в центральних районах Росії та в Казахстані. 3531 людина з грецьким паспортом, 105 — з турецьким та 16 — з іранським були депортовані до Узбекистану. Не рахуючи 3141 кримського татарина, під час червневої операції було виселено 41 854 особи.

27 березня 1956 р. із депортованих у червні народів був знятий статус спецпоселенців, проте повноцінної реабілітації вони не домоглися. У результаті на сьогодні їхня частка в структурі населення півострова мізерна: вірмени — 0,5 %, греки — 0,13 % і болгари — 0,09 %.

Загалом протягом 1941—1944 рр. на півострові радянська влада здійснила чотири хвилі депортації та кілька менших операцій із виселення. Примусового переселення зазнали понад 300 000 осіб 10 національностей, зокрема цілий кримськотатарський народ, що склало 25 % усього довоєнного населення Криму.

30 червня 1945 р. Кримська АРСР була ліквідована, і на території півострова постала Кримська область. Указами 1944, 1945 та 1948 рр. було перейменовано понад тисячу населених пунктів, назви яких походили з мов депортованих народів, окрім грецької (залишилося тільки шість). Етнічному розмаїттю населення півострова було завдано нищівного удару. Процес реабілітації депортованих осіб, зокрема відновлення історичної топоніміки Криму, досі не завершений.

Непростий вибір союзника: українці між західними демократіями та гітлерівською Німеччиною

(Максим Майоров)

Пошук місця в антигітлерівській коаліції

Українці Польщі напередодні та на початку Другої світової війни У міжвоєнній Польщі жило понад 5 000 000 українців. Вони були найбільшою серед національних меншин республіки. Після смерті Ю. Пілсудського в 1935 р. Польщею керували послідовники маршала, які продовжували курс на зміцнення держави й посилення авторитарних тенденцій. Роль неформального лідера[6] держави перейняв новий генеральний інспектор збройних сил Е. Ридз-Сміґлий. Президент І. Мосцицький та прем’єр Ф. Славой-Складковський підтримували його політику. Для формалізації своєї ролі Е. Ридз-Сміґлий готувався стати президентом на виборах, які мали відбутися в 1940 р.

Зовнішньою політикою Польщі керував міністр Ю. Бек. За нього відбулося несподіване зближення Варшави з Берліном. А. Гітлер змальовував полякам перспективи спільного походу проти СРСР, заохочуючи Варшаву майбутніми територіальними здобутками в Радянській Україні. Частина польського керівництва сподівалася, що перенесення центру визвольної боротьби українців до УРСР сприятиме загасанню українського сепаратизму в Галичині та на Волині. Розраховуючи на таку можливість, поляки вели перемовини з німцями, тримаючи напоготові еміграційний Державний центр УНР. На відміну від ОУН, петлюрівці ставилися до поляків як до союзників. Варшава також фінансувала прометеївський рух — Інтернаціонал емігрантських визвольних організацій народів СРСР[7]. Для Берліна тимчасова дружба з Варшавою була лише одним зі способів здобути прихильність версальських переможців: приспати їхню пильність та оминути заборону на переозброєння вермахту. Апогеєм німецько-польської співпраці стала співучасть Польщі в гітлерівському розчленуванні Чехословаччини[8].

У відносинах із західними українцями режим Е. Ридз-Сміґлого пройшов шлях від пошуку компромісу до нової конфронтації. Протягом 1935—1938 рр. найбільша парламентська партія Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО) намагалася порозумітися з польським урядом у рамках політики нормалізації. У цей час голова УНДО В. Мудрий навіть був віце-маршалом (віце-спікером) польського сейму. Однак відносини Варшави з легальним політичним сектором українців зіпсувалися. Нормалізація не принесла сторонам очікуваних результатів. У галузі економічних, політичних та культурних прав українці, як і раніше, залишалися дискримінованими. Ситуація навіть погіршилася[9]. Співпраця з українцями не послабила й впливу ОУН. Польські та українські інтереси кардинально розійшлися під час чехословацької кризи 1938—1939 рр.

Українці радо