Читати книгу - "Спокута сатани"

Особисто я був байдужий до результату верхогонів − мені було все одно, візьме Фосфор приз чи ні. Програш не засмутив би мене, а виграш не дав би мені нічого, крім миттєвого тріумфу. Нема нічого вартого поваги в перемозі на верхогонах, так само як і в самих верхогонах; однак, оскільки цікавитись ними вважалося модним, я цю моду наслідував − тільки для того, щоб про мене говорили.

Тим часом Лючіо старанно займався приготуваннями до урочистостей у Віллосмірі, вигадуючи різноманітні сюрпризи для гостей. Було розіслано вісімсот запрошень; товариство невдовзі почало жваво обговорювати безсумнівну розкіш планованої асамблеї. Усі охоче пристали на запрошення; лише кілька осіб не могли приїхати − або через хворобу чи смерть якогось члена родини, або через від'їзд; серед останніх, на мій превеликий жаль, була Мевіс Клер. Вона від'їжджала з давніми друзями на морське узбережжя, як пояснила мені в гарно написаному листі, подякувавши за запрошення. Як дивно: коли я прочитав її відмову, мене охопило гостре відчуття розчарування! Але ким вона була в моєму житті? Ніким − просто знайомою письменницею, яка випадково виявилась чарівнішою, ніж багато жінок, які не мають до літератури жодного стосунку; і тим не менш, я усвідомлював, що свято у Віллосмірі багато втратить без її присутності. Я хотів познайомити її з Сибіллою, знаючи, що цим справив би особливу насолоду своїй нареченій, і мені було прикро дізнатись, що мій задум не вдасться.

Як і обіцяв, я надав Ріманському повну свободу дій, бо знав, що під його орудою свято являтиме собою nec plus ultra[25] всього, будь-коли вигаданого для розваги неуважного та вибагливого бомонду, тому сам не втручався, не ставив питань, цілком покладаючись на смак, фантазію та винахідливість князя. Єдине, що я знав, − це те, що всі постачальники та артисти, задіяні у святі, є чужоземцями. Одного разу, ризикнувши запитати Лючіо про причини такого вибору, я почув одну з дивних відповідей князя:

− Ніщо англійське не є достатньо добре для англійців, − сказав він. − Усе має бути привезене з Франції, щоб сподобатись людям, яких самі французи називають «жителями підступного Альбіону». Замість «переліку страв» ви повинні мати «menu»; самі страви повинні мати французькі назви: англійські вважатимуться за поганий тон. Щоб припасти до британського смаку, ваші акторки й танцівниці неодмінно мають бути виписані з Франції, а ваші шовкові портьєри − виткані на французьких верстатах. Нещодавно навіть уважалося за потрібне разом із паризькими модами запозичувати й паризьку моральність. Доблесна Британія, наслідуючи паризькі манери, скидається на кремезного гіганта з ляльковим капелюшком на голові − а все тому, що лялькові капелюшки нині в моді! Маю надію, одного дня гігант збагне, що вигляд має досить кумедний, і скине цього капелюшка, щиро сміючись із власного дивацтва. Лише тоді він поверне собі колишню гідність − гідність привілейованого завойовника, підкорювача морів.

− Бачу, ви любите Англію! − посміхнувся я.

Він теж засміявся.

− Анітрохи! Я люблю Англію не дужче, ніж будь-яку іншу країну на земній кулі; на Англію припадає така сама частка моєї ненависті, як і на кожне інше місце на цій нікчемній планеті. Якби я мав таку владу, щоб царювати на іншій, величній зірці, я штурхнув би Землю так, щоб вона дзиґою закружляла у просторі; і нехай би після цього акту справедливої жорстокості Всесвіт спекався її назавжди!

− Але чому? − не розумів я. − Чому ви ненавидите Землю? Що зробила вам бідна маленька планета?

Він дуже дивно глянув на мене.

− Сказати вам? Ви не повірите.

− Байдуже! Говоріть.

− Що зробила мені бідна маленька планета? − повільно повторив він. − Бідна маленька планета не зробила нічого. Але те, що зробили боги з цією бідною маленькою планетою, − ось що збуджує мій гнів. Вони зробили її живою сценою чудес: обдарували її красою, запозиченою з найпрекрасніших сфер Усесвіту; вкрили її квітами й травами; навчили її музики − музики птахів і водоспадів, акордів хвиль і рулад дощу; вони ніжно колишуть її у світлому ефірі, серед такого сяйва, яке засліплює очі смертних; вони вивели її з хаосу через громовиці й зубчасті стовпи блискавок, щоб вона мирно оберталася призначеною орбітою, освітлена з одного боку яскравою величчю Сонця, а з другого − мрійним промінням Місяця; і, на додачу до всього, вони наділили її божественною душею, втіленою в людині! О, якщо не хочете вірити, не вірте, − але душа існує, і всі безсмертні сили живлять її! Навіть Бог зійшов на Землю в людській подобі, щоб показати цим жалюгідним тлінним створінням істину Безсмертя! Ось за що я ненавиджу цю планету! Хіба не було, хіба немає інших, величніших світів? Чому Господь обрав саме цей?!

Здивований, я мовчав; потім нарешті промовив:

− Ви шокуєте мене. Наскільки я розумію, ви маєте на думці Христа; але ви суперечите самому собі − я пам'ятаю, ви запекло заперечували християнство!

− Звичайно, я й досі його заперечую, − швидко відповів він. − Я не християнин, і жоден з людей не має права називатися християнином. Згадайте, як сказано: «Ніколи не було другого християнина, крім Одного, і Він був розіп'ятий». Але, хоч я і не християнин, я ніколи не говорив, що сумніваюся в існуванні Христа. Я мимоволі змушений був пізнати його існування!

− І що ж це був за непорушний авторитет? − спитав я з легкою іронією.

Він не відразу відповів. Його палкий погляд наче був звернений на мене, але дивився він крізь мене, на щось далеке. Дивна блідота була на його обличчі − та сама блідота, яка подекуди уподібнювала це обличчя до непроникної маски. Раптом він усміхнувся страшною усмішкою. Так міг би всміхнутися засуджений, виявляючи похмуру відвагу перед жахливими муками.

− Ви зачепили болюче місце, − повільно промовив він жорстким тоном. − Мої переконання стосовно деяких етапів розвитку людства ґрунтуються на твердому вивченні досить прикрих істин, на які саме людство зазвичай заплющує очі, ховаючись із головою у власні помилкові погляди. Наразі я не хотів би заглиблюватися в ці істини. Іншого разу я втаємничу вас у