Читати книгу - "Крило метелика (частина 1), Кіра Леві"

Мені довелося заспокоювати Лізу, витирати їй сльози та вести розмови. Підіймати самооцінку, доводити, що вона зовсім не потвора, а красива, розумна і найкраща.

Як не дивно, мені допоміг у цьому Геннадій. А все почалося з того, що Гена приніс Лізі букет квітів шипшини. Ніжно-рожеві квіточки захопили дівчину, і водночас її збентежила увага дорослого чоловіка. З цим букетом вона прибігла до мене, ділячись новиною.

— Квіти негарним дівчатам не дарують, — посміхаючись, я розглядала здивовано-недовірливий вираз обличчя Єлизавети.

— Але тобі Максим ніколи не дарував квітів. Але ж це не означає, що ти негарна? — дівчина смішно наморщила носик.

— Уїла, — засміялася я. — Максим чекав на квіти від мене. У нашій парі все було не так. Але ж мова не про мене. Ти краще придивися до наших чоловіків. Раптом поряд ходить твоє щастя, а ти все за матросиком зітхаєш.

Мені довелося того дня серйозно поговорити з дівчиною про варіанти можливих стосунків у наших умовах: про традиційні й не зовсім. Один приклад такої родини вже був. І цей варіант був не гіршим. 

***

З моменту нашого потрапляння пройшов місяць. Будівництво плотів добігало кінця. Чотири плоти вже чекали на велику подорож на південь. Олексій обіцяв, що п'ятий буде завершено найближчого робочого дня. Цей день я чекала з нетерпінням та внутрішнім нервовим мандражем. Помітно нервували всі.

У голові крутилося тисяча й одне питання. Як безпечно сплавитись нашою флотилією? Чи зможемо ми забрати все потрібне? Як розподілити веслярів та рульових? Для нормального керування плотом потрібно троє!

Проста арифметика: на п'яти плотах по три людини, виходить, лише п'ятнадцять. А дорослих чоловіків — тринадцять. Довелося навчати веслувати на плоту Маргариту та Аліну. А Аню та Ілону вчити веслувати на катамарані.

У таборі встановився режим роботи шість на один. Неділя стала днем ​​відпочинку, прання та купання у парні.

І саме цього дня ми вирішили зранку сходити у чергову розвідку. Цього разу свою увагу звернули на наш острівець лісу.

Ліза, розглядаючи свій букет, припустила, що разом з нами могли переміститися й інші звичні для нашого часу рослини.

Для нас з майбутнього достатньо піти й купити в аптеці ту саму шипшину, а не морочитися її збиранням та сушінням. А тут — це джерело вітаміну С.

Але зранку маршрут довелося відкоригувати. Зробити гак до скель і зібрати там мох. Знову довелося сушити собі голову над проблемою гігієни. На цей раз винні були особливі жіночі дні у Рити.

Між усіма представницями прекрасної статі я розділила великий рушник, порваний ще першого дня. Але нам, які звикли до комфорту, до гарячої води та інтимних гелів, сучасних засобів, маленького шматочка ганчірочки було замало. Ходити як у середньовіччі, одягнувши на себе лише червону спідницю, не наш варіант. Та що казати, ми не могли навіть прати й кип'ятити ганчірочки, як це робили жінки ще в ХХ столітті. У нас просто не було в достатку вільної тканини. Про ткацтво поки що тільки мріяли.

Фізіологічний процес викликав сльози розпачу у Марго і шморгання носом у трепетних панянок. У минулому залишилися сучасні капакси з медичного силікону, поглинальні губки, і навіть одноразові засоби з незабутніми крильцями.

А ось мох можна було знайти в цьому світі у достатній кількості. Висушити його та використовувати, як це робили жінки в індіанських племенах.

У цей день на скелях ми не тільки зібрали мох і шматки підшерстя вівцебиків, але побачили дитинчат мамонтів, що паслися. У місцевому стаді було троє малюків одного зросту. Тварини нас помітили, відійшли убік, відтісняючи дітей, але агресії не виявили. Та й стадо вівцебиків паслося, меланхолійно пережовуючи траву.

Я зрізала мох, прислухаючись до розмови чоловіків. Денис із Павлом зійшлися на думці, що обидва стада скоро мігрують далі. Місце пасовища вже стало порожнім.

Розігнувшись, я окинула місцевість поглядом, звертаючи увагу на те, що раніше не помічала. У траві, що піднялася, з підвітряного боку виднілося роздобрене сите сімейство печерних левів. Поведінка доісторичних тварин не відрізнялася від їхніх саванних родичів із майбутнього.

— У нас закінчується м'ясо. В дорогу треба зробити запас, — сказала Ліза, підійшовши до мене ближче. Її почули наші головні експерти з полювання. Я запитливо поглянула на Панкратова, чекаючи на його вердикт.

— У вівторок підемо на полювання.

— Чому не завтра? — поцікавилася Ліза.

— До будь-якої справи треба підготуватися.