Читати книгу - "Гелтер Скелтер"

«Йому не кращає. Навпаки, лише гіршає».

Двадцятого лютого він скликав консиліум, що дійшов висновку: потрібне лікування, і якщо виникне потреба, навіть примусове.

Збереглися записи про примусові ванни й обливання письменника холодною водою, а ще й якимось розчином із невизначеним складом. Коли Гоголь починав мерзнути, його обкладали гарячим хлібом, а на обличчя чіпляли п’явок. Такий метод у ті часи вважався чи не універсальним. Хворого фактично катували, і недивно, що йому гіршало.

Того ж вечора Гоголь заволав до свого прислужника: «Драбину мені, драбину!»

Граф Толстой писав, буцімто всі подумали, ніби Гоголь марить про біблійну драбину Якова, що сполучала землю з небесами. Тому за нього взялися ще завзятіше: ті самі обливання, інші виснажливі процедури. Проте жаданого результату не було. Навпаки, тіло письменника холонуло, і гарячий хліб не допомагав, тому його нарешті залишили в спокої.

Микола Гоголь перестав дихати близько восьмої ранку 21 лютого 1852 року. На той момент поруч із ним був тільки хлопчик-служка.

Добре знайомий із методами НКВС, серед яких не останнє місце займало «залікувати до смерті», слідчий Анохін пов’язав свою версію із таємним любовним трикутником «Гоголь – Хомякова – Хомяков», а як вирішальний доказ навів уривок із записів Тарасенкова:

«Пульс слабкий, язик сухий, пожовкле обличчя, спрага, періодична кровотеча з носа, скарги на постійний холод й оніміння кінцівок, скорочення пульсу й серцебиття, періодична втрата свідомості…»

Це були наочні симптоми отруєння. До того ж документи свідчили, що напередодні смерті Гоголю дали модний у ті часи препарат – каломель. Це майже чистий хлорид ртуті, і наслідки його дії доволі передбачувані. І хоча лікар зазначав, що хворому дали тільки одну дозу, не треба бути медиком, щоб зрозуміти: зважаючи на стан пацієнта, цього було достатньо, щоб його вбити.

На думку Анохіна, Олексій Хомяков розповів приятелям про гріх покійної дружини. Таким чином він заручився підтримкою її брата Миколи Язикова та лікаря Тарасенкова і помстився Гоголю за наругу над честю своєї родини. Отже, загадкова смерть письменника виявилася банальною помстою…

Про безпідставність пліток щодо поховання живцем свідчила, у свою чергу, посмертна маска покійного, що її зробив скульптор Рамазанов. Анохін з’ясував, що в процесі її виготовлення нанесений на обличчя небіжчика гіпс повністю перекривав дихальні шляхи. І якби Гоголь був живий, скульптор це обов’язково помітив би.

«Значить,– резюмував хід розслідування слідчий,– чутки про поховання видатного письменника Миколи Васильовича Гоголя живцем є звичайним вираженням народної безграмотності. Смерть відомої особи має пояснення й абсолютно зрозумілі слідству мотиви».

Геннадій Орестович повернув папери до теки. Його гості виглядали приголомшеними, бо такого повороту подій точно не очікували.

– Під час ексгумації,– додав старий краєзнавець,– не були присутні ані лікарі, ані бодай хтось, здатний авторитетно підтвердити, ніби з тілом покійного щось не так. У цій процедурі брали участь лише оперативники НКВС і звичайнісінькі роботяги, невдоволені тим, що доводиться морочитися з перепохованням якогось там старого кістяка. А що стосується пограбування, то це точно нісенітниця, адже Гоголь був бідний як церковна миша. Він і в подорожах обирав старі квартали, бо не мав коштів на хороше житло. Через це й жив у міській садибі графа Толстого. Фактично, як і більшість тогочасних митців, Гоголь був утриманцем. Меценати надавали кошти, щоб він міг жити та працювати, і в цьому, до речі, головна причина того, що родина Вієльгорських відмовила йому, коли він сватався до Анни…

– О’кей,– знервовано погодився Остап.– Нехай все це балачки. А як щодо легенди про Панночку-відьму й натяків на це село?

– Сотникове,– відповів старий,– колись належало батькові дівчини, у яку закохався тоді ще молодий Микола Гоголь. То було найперше кохання в його житті. Воно захопило юнака в Санкт-Петербурзі. Свідчень про це не так багато, але більшість джерел сходяться на тому, що ім’я його коханої навмисно ніде не згадувалося, адже вона нібито належала до тогочасного вищого світу. Водночас дехто вважає, що тим коханням була Марія Дорош – дівчина з провінції, перша красуня пансіону для шляхетних дівчат. Про неї відомо тільки те, що вона визначалася гострим розумом і красою, що не залишала байдужим нікого, хто її бачив.

Хтось писав, що вона познайомилася з Гоголем у театрі. Це сталося саме в той період, коли він намагався пов’язати своє життя зі сценою. Через це знайомство майбутній письменник втратив сон – у буквальному сенсі слова. Він марив Марією, а вона його ледве помічала. Сором’язливий, негарний, із незграбними манерами – такий юнак навряд чи міг зацікавити красуню, за якою впадали молоді петербурзькі аристократи. Нарешті, набравшись духу, Гоголь освідчився, але нічого доброго з цього не вийшло. Хтозна, як зреагувала дівчина на це освідчення, проте Микола з того часу став ще більш відлюдним і замкненим у собі. Про ту закоханість згадують всі тодішні приятелі Гоголя…

Така відповідь аж ніяк не задовольнила Остапа, але що вдієш?

– Кажуть також,– вів далі Геннадій Орестович,– ніби юнацькі спогади й пізніше ятрили й без того потрощене серце Гоголя. Тож коли він у «Ночі перед Різдвом» написав з Марії Оксану, цього виявилося замало, і, працюючи над «Вієм», він знову зобразив Марію, але вже відьмою, яку герой убиває власноруч. Наділивши філософа Хому Брута взагалі невластивими йому самому рисами, письменник створив антипода, який жорстоко помстився за розбите серце свого творця. Водночас Гоголь усвідомлював згубність своєї зосередженості на минулому. Ось чому образа, що жевріла в ньому, у повісті повстає з домовини, щоб уколошкати його самого.

– Цікаво,– стримано кинув Остап.

Він озирнувся на друзів. Ті сиділи мовчки, пригнічені почутим.

– До речі,– їхній співбесідник поклав важку долоню на обкладинку теки,– на користь цієї думки свідчить той факт, що героїня повісті залишилася безіменною. Панночка – і квит. Однак Гоголь навів дані про її походження, за якими досить легко простежити витоки образу. Не згадавши імені відьми, він надав одному з персонажів твору прізвище Дорош, а також описав батька дівчини, його домівку й хутір. Це було йому відоме від її подруг. Зважте й на те, як гіпнотично діяла на всіх її врода. Настільки, що дехто навіть боявся дивитися дівчині в очі. Мабуть, завдяки цьому вона й стала