Читати книгу - "Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І тут мені згадалося, як ми з Барвінком п’ятсот літ тому втихомирювали Зарембу. Я кинувся до Макогона, тицьнувся писком в його обличчя і загарчав якомога грізніше:
— Р-р-розірву!
— Йой! — зойкнув Макогін. Його очі перелякано втупилися в мене, і він завмер.
Зате почав приходити до тями його друг Козулька. Краєм ока я завважив, як він вчепився в Грицикову ногу і почав відтягати його від Макогона…
Не знаю, звідкіля в мені взялися сили. Одним махом я перестрибнув через цю купу і з розгону вчепився в рукав Козульчиної куртки.
— Лапи геть від мого Грицика! — прогарчав я крізь стиснуті зуби.
Козулька голосно вереснув і відскочив убік.
— Ти що, здурів? — скрикнув він до мене. — На людей кидаєшся, так?
«Та яка ти людина після всього?» — хотів було відповісти я, проте вчасно збагнув, що він мене все одно не зрозуміє. Тож замість відповіді я загарчав ще голосніше, тоді відпустив рукав куртки і вдав, ніби всіма зубами збираюся вчепитися йому в литку.
— Та він сказився! — нажахано зойкнув Козулька і з місця рвонув так, що йому позаздрила б сама панна Таксистка. За мить він опинився на стежці, що вела на гору. — Петько, цей цуцик зовсім сказився!
— Це ти скажений! — вигукнув Грицик. — Хлопці, ловіть його!
Шостий клас кинувся до Козульки, проте за ним і слід пропав. Лише чутно було, як за кущами швидко-швидко протупотіли його прудкі ноги. Звідкілясь вигулькнула Яринка і націлила вічко своєї мобілки на розгублене Макогонове обличчя, що виглядало з-під Грицика. А от Сливка усе ще остерігався наблизитися до свого ворога і знімав звіддаля.
— Пустіть, — попрохав Макогін уже зовсім іншим голосом. — Гаразд, ваша взяла.
— Візьміть з нього слово, що він нікого більше й пальцем не зачепить, — лише тепер розхоробрився Васько.
— Чув? — запитав Грицик Макогона. — Що скажеш на це?
— Та на біса ви мені здалися, — просипів той здушеним голосом.
Грицик із Даньком звелися на ноги. Підвівся й Макогін. Якусь мить вони свердлили один одного розлюченими поглядами. По Грицикових очах було видно, що він збирається битися до останнього. Схоже, це дійшло і до Макогона, бо наразі в його погляді промайнула нерішучість. Ні, все ж таки мав рацію дядько Бровко, коли казав, що не завжди дужчий той, у кого зуби більші.
Макогін здався першим. Він відвів очі убік, обтрусив штани і повільно поплентався стежкою, по якій щойно пролопотів його вірний товариш. Шостий клас дивився йому вслід, аж доки він щез за кущами. А тоді радісно загаласував так, що з найближчих верб здійнялися ворони.
Після того ми йшли тісним гуртом аж до самісінького клубу і розповідали один одному, як відчайдушно мій Грицик кинувся на Макогона, який засвітив п’ятами аж до неба, і як я ледь не відбатував Макогонового носа, і як від мене дременув Козулька. І не було нікого, хто б не погладив мене по голові чи не почухав за вухом.
Один лише Васько Сливка мав стурбований вигляд. Він раз по раз натискував кнопки Макогонової мобілки і заклопотано шморгав носом.
— Нічого не розумію, — врешті мовив він.
— Що не розумієш? — поцікавився Данько.
— Ну, те… На мобілці нічого немає. Мабуть, я не на ті кнопки тиснув.
— Шкода, — сказав Данько. — Бо ми б це їхнє кіно в інтернет закинули. Щоб всі побачили, як наш відважний Макогін хвицає в повітрі своїми ратицями!
— А от у мене все вийшло, — втрутилася Яринка.
— Ого! А як ти додумалась знімати? — втішено спитав Грицик.
— Ну, ви ж чули, як Макогін казав, що ніхто не повірить нам на слово. От я й знімала…
Наступного ранку Макогін із Козулькою не підстерігали нас біля греблі. Не показувалися вони й на перервах. Лише після уроків Макогін підійшов до Грицика і, не дивлячись йому в очі, сказав:
— Там те… Моя мобіла у вас лишилася.
— Ага, — відказав Грицик і поліз рукою в кишеню. — Ось тобі твоя мобілка… — і тут же поліз до іншої кишені. — А оце диск.
— Навіщо він мені?
— Ти ж сам наказав записати все на камеру, — пояснив Грицик. — То ми вирішили зробити фільм і подарувати його тобі. Можеш вкинути в інтернет, а можеш дивитися сам.
Макогін кашлянув, ніби щось йому залоскотало в горлі, тоді взяв диск і, не кажучи ні слова, подався геть.
Бійка з лісовими парубками
Звісно, про те, як ми дали одкоша Макогонові та Козульці, я одразу ж розповів дядькові Бровкові. Він слухав мене, роззявивши пащу. А коли я замовк, схвально стріпнув головою:
— Молодці! Отепер я переконаний, що з тебе й твого Грицика виростуть неабиякі сміливці.
— Та які ж ми сміливці? — заперечив я. — Ми просто не могли терпіти того, що вони вичворяли.
— Я ж і кажу, — відповів дядько. — Бо тільки сміливці не можуть терпіти наруги чи збиткувань. І немає значення, з кого знущаються — з тебе чи з когось іншого…
Він трохи помовчав, а тоді додав:
— Мені здається, що якби той Грицик і Куций, які жили колись, довідалися про ваш вчинок, вони теж сказали б, що ви неабиякі сміливці.
— Таке скажете, дядьку, — засоромився я. Хоча насправді по моїй душі наче хтось пройшовся м’яким хвостиком. Адже зовсім ще недавно я сумнівався, чи не виродилися ми порівняно з тими, якими були літ п’ятсот тому!
Нашу розмову перебив пронизливий вереск. Він наближався до нас із неймовірною швидкістю.
— Знову нечистий несе панну Таксистку, — одразу визначив дядько. — Цікаво, що вона накопала цього разу?
І відповідь не забарилася.
— Грицик із Кудлатиком побили самого Макогона! — верещала Таксистка, завернувши на нашу вулицю. — Грицик із Кудлатиком дужчі від Макогона!
— Ти диви, вона вже знає й про це! — вразився дядько.
— Тільки як вона довідалася про бійку? — не менше від дища! Агов, тітко, а як ви дізналися… — почав було я, щойно панна Таксистка порівнялася з нашими воротами. Проте вона вже верещала на іншій вулиці.
— Тьху, — тільки й сказав на те дядько і звернувся до мене. — Ти ось що, Кудлатику: лізь у буду та поспи після всього. А я і твій двір постережу заодно.
Та хіба ж після всього заснеш? Хіба можна заснути після того, коли серце тобі витьохкує, як соловей, коли так і тягне рвонути на край села, де живе Найда? Вона ж, мабуть,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський», після закриття браузера.
