Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

Це ж не звичайні здичавіли пси, промайнуло у голові, перш ніж я побачив брата, що крався до них. Йому майже вдалося заскочити їх зненацька, але щойно він чиркнув по тій коробочці з вогнем, як пси підняли свої страхезні голови й заричали на Родосвіта, готуючись до нападу. 

А брат не став очікувати. Він підніс коробочку до бовта і той запалав. Перший постріл вдало вклав одного з собак, другий - поцілив у стіну, і я вилаявся про себе. 

Брат зробив крок назад, бо собацюри вже пригнули до нього. Я ж міг йому допомогти! Він не встигне й бовти підпалювати і від псів відбиватися! Погляд напружено роздивлявся навколо, у пошуках зброї. Невелика кривувата сосна впала мені в око, і перш ніж я зрозумів що роблю - я вже біг до брата з криком:

- Підпали мене!

Родосвітові вистачило одного погляду на мене, аби зрозуміти про що я: він якраз підпалив черговий бовт, скориставшись тим що собак відволікла моя несподівана поява, і кинув того мені. 

Не знаю яким дивом, але я спіймав бовта і вже за мить моя суха деревина запалала, трохи налякавши псів. Вчасно. Я розмахував деревом на всі боки, відганаючи гарчащих тварюк від Родосвіта, даючи тому змогу прицілитися. 

Коли останній з них впав, вражений і бовтом і братовим мечем, я завмер, стиснувши палаюче деревце в руках, хоча вогонь вже підбирався до мене. Тільки коли полум’я лизнуло пальці, я відпустив стовбур на підлогу. І не міг відвести очей від Родосвіта, що склався трохи не навпіл і впав на коліна. Він важко дихав, опустивши додолу арбалета. Потім підвів на мене погляд і слабо посміхнувся.

Я тільки тоді зрозумів, що так і стояв, затамувавши подих, аж поки легені не заволали мені, аби я припинив ті дурощі. 

- Дякую за допомогу, брате, - видихнув він, все ще намагаючись віддихатися. 

- Тебе поранено?!

- Так, подряпина, - відповів Родосвіт, а я ніде не бачив й сліду крові.

- Ти певен?

Він закивав мені, наче я міг впевнитися у його цілісності, судячи з кількості кивків у мій бік. Проте, він наче й справді дихав вже повільніше і не так сильно завалювався на бік. Навіть спромігся підвестися на ноги, тримаючись за меч і за моє плече. 

- Мені потрібно трохи відпочити. 

- Тоді краще залишити цей амбар - тут скоро стане занадто гаряче, - я хитнув головою у бік палаючих вже тушок псів. Ще трохи, і вогонь з них перекинеться на все навколо.

- Нам краще б забратися звідси якомога далі, і швидко. Вогонь може привернути непотрібну увагу до цього місця, і привести до нас ще більше гулів.

- То були гулі?! - вихопилося в мене.

- А ти думав, нащо я бовти підпалював? Аби присвітити їм?

Щойно до брата повернувся його звичайний ядучий голос, я зрозумів - він буде в порядку.  

- Як щодо відпочинку у Прешені? - натомість спитав я Родосвіта.

Він скрипнув зубами:

- Щось мені підказує, що ми не знайдемо там де перепочти. 

Спершу я побачив вдалині мерехтливі вогники. Як ми наближалися, вони ставали все більшими і більшими, поки нарешті я не зміг розрізнити у темряві башти Прешену. Засніжені вершини Другецьких гір виднілися здалеку, вони оточили місто з трьох боків, наче огорнули ковдрою, і створили природну фортецю, що захищала його мешканців від суворої стихії та сторонніх. Проте, наблизившись, ми помітили й моторошну тишу в повітрі, невисловлену напругу. Її порушував лише хрускіт снігу під ногами та набридле завивання вітру.

Міські ворота стояли міцно зачинені й під чималою охороною. Смолоскипи вздовж стін відкидали танцюючі тіні, а ще освітлювали похмурі обличчя тих, хто захищав свій дім. Я нарахував більше трьох десятків наметів навколо міста.

Брат пророкотів щось на незнайомій мені мові, наче вилаявся. Потім додав: 

- Таки Брамар був правий, княжич Сиворг зачинив місто, яке колись приймало усіх мандрівників півночі. Ходімо, дізнаємося що коїться. Мовчи, ні в що не встрягай, я говоритиму. Проте, якщо дійде до цього - можеш відбиватися усім чим зможеш. Ти в нас, виявляється, хлопець тямущий.

Спина вкрилася гусячою шкірою, проте я й оком не кліпнув. Ми попростували прямо до воріт, і я зрозумів що ми залишился вдвох -  ворон десь подівся. Я не помітив, коли саме він зник, і трохи здивувався, бо ворони наче не боялися великих міст. Може, він збіг відчувши тих псів? Тобто, гулів. Може й так. Та то нічого, мабуть, він полетів до своєї зграї. Дивно, без нашого супутника я відчув себе трохи самотньо, хоча ми трохи не вперше з початку нашої подорожі були у дійсно людному місці.