Читати книгу - "За п'ять хвилин до смерті , Анастасія Шишкіна"

Виснажені, голодні, ми нарешті вийшли з будівлі правоохоронців. Після того незабутнього вечора відбулося багато гучних арештів і страт. Ми буквально не вилазили з кімнат для допитів. Дізналися чимало корисного, але, на жаль, не багато по нашій справі. Хтось дуже старанно, не шкодуючи сил і грошенят, замітав сліди.

– Ми вже тут тиждень, але нічого по-справжньому важливого не дізналися. Звіти також не тішать, – розмірковував Рай, спускаючись вулицею. – Я більше не можу марнувати свій час безрезультатно. Сьогодні ввечері надійде аналіз знайдених тобою в домі Жука матеріалів. Якщо й там не буде жодних зачіпок – летимо додому.

– Гаразд, але якщо ми щось упустили?

– Я залишу тут кілька надійних і досвідчених команд. Вони продовжать роботу, і якщо знайдуть щось важливе – кілька годин польоту, і ми на місці.

Як у нього все просто. Але його можна зрозуміти – ми розраховували на пару днів, а гостюємо вже тиждень. Зараз час тендерів, і залишати "Хьорст Корпорейшн" надовго небажано. Незважаючи на те, що всі важливі посади займають надійні, віддані створіння, присутність голови обов'язкова.

– Люба, я залишу тебе на пару хвилин. Почекаєш мене в кафе чи ресторані? – зупинившись, чоловік зосереджено подивився на свій комунікатор.

– Ми так і не сходили до традиційної гномської таверни. Я вже знайшла адресу, – пригадала я нашу нещодавню розмову.

– Домовились, – чоловік кивнув, і за мить розчинився у порталі.

– І чому ти так раптово зник, я, звісно, знати не повинна, – зітхнула я втомлено.

У Хьорста непростий характер. Я розумію, що він прагне захистити мене від будь-яких проблем і зайвих турбот, але мені хочеться більше брати участь у його житті. Нічого, вода камінь точить. Поволі, але я зможу вибудувати наші стосунки так, щоб усім було комфортно. Зрештою, у двох лідерів по характеру не може бути все легко й просто.

Сіла на гарненьку, суто гномську лавочку й рішуче активувала свій комунікатор. Як там називалася та вулиця?

– Я щойно так смачно поїв! – занадто голосно поділився своєю радістю орк, який проходив повз.

– Таа, таверна Торіна – найкращий заклад у всьому місті! – нетерпляче подивившись на мене, відповів його напарник.

Цікава ситуація. Відчуваючи, що побачу, залізла в Мережу. Звісно, згаданий заклад харчування там не знайшла.

– Згоден. Там хоч раз має побувати кожен турист! – не вгавав перший орк. Одне його ікло було зламане, ніздрі прикрашала велика, півкругла сережка. Найманець, скоріш за все.

Продовжую не звертати на них увагу. Орки пройшли ще кілька кроків, але, не дочекавшись від мене жодної реакції, повернулися. Вітер доніс їх витончену, триповерхову лайку. Точно найманці.

Постоявши кілька хвилин над душею, один із них сів поруч зі мною.

– Пані, а ви були в таверні Торіна?

– Не була.

– Так це ж просто прекрасно! Больг, ми просто зобов'язані провести цю пані до нашого друга!

Орк емоційно схопив мене за лікоть і потягнув вгору. Ситуація почала дратувати. Чоловікам явно було щось потрібно від мене. Гаразд. Зробити вони мені все одно нічого не зможуть, час закінчувати цей театр абсурду.

Задоволені своєю винахідливістю і кмітливістю, найманці повели мене якимись провулками.

– Таверна вашого друга знаходиться так далеко? – зацікавлено запитала, розглядаючи глухий кут.

– Ти що, ще не зрозуміла?! Жодної таверни не існує, – розреготалися вони. – Ми спеціально виманили тебе з людної вулиці!

– І навіщо?

– Привіт від маестро Калінґіла передавати будемо, – недобре усміхаючись, той, що стояв ближче, почав розминати кулаки, а інший розв'язувати ремінь.

Боги, і як таких ідіотів земля носить! Розуму – нуль, раз не спромоглися дізнатися, що я маг і хто за мною стоїть... Як тільки, як його там, Больг схопив мене за горло і з силою притиснув до брудної стіни, спрацював родовий захист Раяна. Бідолашних орків потужною хвилею приклало до протилежної будівлі, а навколо мене запалилося значне захисне коло. З'явився Дирх.

– Міс Кларк, ви в порядку? – схвильовано запитав дух, кружляючи навколо мене, як квочка.

– Що мені буде, – потираючи шию, підвелася на ноги.

– Ви знаєте орків?

– Вперше бачу цих дурнів. У них було замовлення від маестро Калінґіла. Як думаєш, обійдемося без Раяна? – багатозначно подивилася в очі Дирху.

– На жаль, міс, я служу лише родині Хьорст... – не менш багатозначно відповів дух.

Чортяка безтілесний!

– Безпосередньо виконувати всі ваші накази зможу тільки після того, як ви зміните свій статус, – з натяком додав він.

– І де тільки таких характерних духів-охоронців знаходять? – уже розуміючи, що мені знову дістанеться, запитала у сусідньої іржавої труби.

І, здається, доросла, самодостатня жінка, але коли Рай починає висловлювати свій фірмовий спокійний докір, несвідомо починаю почуватися винною дитиною. Бісить. Тому після його монологу починається моя партія, а це теж дратує.

– Там таких уже немає... – самовдоволено усміхнувся дух, поправляючи свій жилет.

– Меггі!!! – а ось і моє крикливе щастя на крилах кохання прилетіло.

Любов дарувати буде. Точно вам кажу.

***

– Меггі, чому ти не їси? – невдоволено запитав Раян.

Того ж вечора ми сиділи в обраній мною маленькій таверні, неквапливо смакуючи традиційний обід гномів. Тобто кашу з м’ясом.

– Все ще сердишся?

– Розмірковую.

– Це корисно, але втретє підігрівати їжу я не збираюся. Що трапилося?

– Морок… – задумливо мовила я, розмазуючи густу масу по тарілці. – Ти дуже поспішаєш додому?

Я довго обмірковувала ситуацію і нарешті наважилася.

– Як сказати… Ти хочеш запропонувати щось конкретне?

– Так. Заїдемо по дорозі на Домумдеорум?

– Дім богів? Що тобі там потрібно, на цій планеті храмів?

– Хочу перевірити одну здогадку. Ну, будь ласка, Морокушенька… – чоловіка пересмикнуло від мого звертання, і він обурено глянув на мене. – Туди й назад? – склала милу гримасу.