Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Таємниця галицького Версалю 📚 - Українською

Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

427
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Таємниця галицького Версалю" автора Тетяна Пахомова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 63 64 65 ... 93
Перейти на сторінку:
суду католицької церкви в м. Хелм отця Мельхіора Кохановського прохання про звільнення від оголошення про заручини. Воно є з моїм гінцем. Якщо ви будете ласкаві пристати на ту пропозицію, то прошу підписатися під зверненням, і мій гінець якомога швидше доправить прохання за призначенням. Наступним кроком стануть наші заручини. Запевняю вас у великій повазі й обіцяю дотримати даного слова. З повагою пан Станіслав Щенсний Фелікс Потоцький». — Якуб здивовано дивився то на жінок, то на листа: — Це… оце — що то таке?.. Та він що, якусь хвойду бере, чи що?.. Може, він ще й уночі вінчатися схоче? Та то є така образа, після якої варто в писок дати й на шаблях дуель зробити… Ні, так не буде… не буде того знущання з моєї доньки й мене… Де той засраний гінець, нех котиться до дідька в пекло… — рушив розлючений Коморовський до дверей.

— Якубе, ні, стій! — гукнула жінка. — Стій, прошу тебе, щось мушу тобі сказати… Дуже, дуже важливе.

Коморовський сповільнився, глянув на дружину.

— Ну, кажи…

Анна сіла на стілець, глянула на перелякану Гертруду.

— На, доню, Йозефа, віднеси його в ліжко. — Дочекалася виходу дітей. — Якубе… Обіцяй мені, що ти не піднімеш руку ні на мене, ні на Гертруду.

— На тебе? Колись що, таке було? Звичайно, ні. — Чим далі, тим більше Якуб не розумів, що то діється сьогодні.

Анна важко зітхнула й сказала:

— Я розумію, що то стане для тебе страшною новиною… Та я вже її пережила й змирилася. Мусимо рятувати ситуацію й на все згоджуватися, хоч як це не принизливо… Гертруда вагітна…

Чоловік закляк із виразом страшного нерозуміння на обличчі, водив очима по кімнаті, наче побачив щось страшне й незвичне.

— Та я йому… та я йому яйця відріжу! — вибухнув умить зі страшною силою. — То він мою дитину, бик двадцятирічний, споганив!

— Якубе, стишся! Діти почують! — підвищила голос дружина.

— Діти?! Та то вже не діти, раз самі роблять діти! Гертрудо! Де, де вона?! — рвонув до дверей.

Анна спритно випередила його й у дверях перегородила шлях чоловікові.

— Ні, Якубе, ні. Ти обіцяв, стримайся. Не все так погано, почекай… — Анна втихомирювала збудженого чоловіка, як тільки могла.

Якуб спинився, і за мить уся ота лють укупі з нечуваним приниженням трансформувалися в сильний вибух плачу.

Дружина заспокоювала його, тримаючи в обіймах. Згодом здатність мислити повернулася до чоловіка, він глибоко вдихнув і видихнув кілька разів, сів і обхопив голову руками.

— То що будемо робити, Анно? Скільки живу, а за випадки такого страшного сорому ще жодного разу не чув…

— Будемо робити те, що маємо: підписуємо звернення до хелмського духовного судді й ідемо до заручин і весілля. Без вибриків гонору йдемо, Якубе. Тихо й спокійно. Бачиш, не цурається ні Гертруди, ні своєї дитини — то вже добре. Зрозуміло, що батькам його то не сподобається. Але якби син у нас був, а в них — вагітна донька, то я б на них хотіла подивитися… Тоді їм усе сподобалося б…

Франц Салезій сидів, обхопивши голову руками, глибоке розчарування стояло в очах. «Усе… пропав я…» — подумав Станіслав Щенсний, і щось колюче стрельнуло в живіт і стягнуло його тривожним болем. Хлопець нерішуче зупинився перед батьком, старий глянув на нього й мовчки простягнув аркуш паперу.

З внутрішнім тремтінням Щенсний пробіг очима по написаному, і йому полегшало.

— Що це означає, тату, отой акт детронізації короля?

— Дурні вони, от що то означає… Посягнули на те, щоб монарха з трону звалити… Та хто вас після того підтримувати з європейських держав буде? Що, ті монархи, які теж завдяки вашому прикладу полетіти можуть? Це перший крок до того, щоб нас розтерзали й з’їли. І навіть не вдавилися… Світ не знає іншого правління, окрім монаршого. Раз ми скидаємо короля — значить, у нас безвладдя. А безвладдя — це… безкраїння, бездержав’я, це безпольщів’я, якщо можна так сказати. І вже ми як ласий шмат сала для сусідніх котів.

— Але ми, тату, не будемо з тобою Росії вклонятися?

Старий повільно й задумано видав:

— Я то вже точно їй не вклонюся. Дасть Бог, мої очі закриються швидше, аніж то настане. А от ти… Не знаю. Землі наші на прикордонні… Усе може бути. З вовками жити — по-вовчому вити. Схочеш, щоб твоє твоїм залишалося — доведеться поклонитися. А схочеш бути гоноровим патріотом, то будеш таким. Але голим. То вже як тобі більше сподобається.

— А ти, як би ти вчинив, тату?

— А я, сину, усе життя оте багатство громадив, бо знав, що діти маю, а перед ними — обов’язок. І відступити від нього — то перекреслити все те, що робив ціле життя, ніби не жив і нічого не робив. Ото й мовчу — ні вашим, ні нашим — не кличу вовків із лісу… Бо й далі за вас, дітей своїх, думаю.

— А Польща — де вона?

— Польщі добре, як її громадянам добре. Так, як і кожній країні. Ти багатий, то й сильний. А сильний ти — сильна твоя країна. Тільки різниця велика в тому, хто як своє здобуває: хто — чесною працею, хто — здирництвом, хто — підкупом. Двом останнім усюди буде добре, і Польщі їм зовсім не треба. Вони як ті павуки — завжди здиблять куток, де б здобич уполювати. Ні мови їм не треба, ні звичаю свого, аби лиш у животі сито було й тілу нічого не дошкуляло… А я б хотів і далі по-польськи не тільки думати, а й говорити й кунтуш наш одягати…

— То, може, краще продамо ті землі, що ближче до Росії?

— Та було б непогано, тільки нема вже дурних їх купляти. Добре, що будеш пошлюблений із Мнішеками: там маєтності подалі від кордонів, — традиційно закінчив Франц Салезій темою синівського одруження. Тільки щораз оте нагадування все більшим каменем лягало на серце й волю Щенсного, і думка про те, який скандал на нього чекає, часом спричиняла повний параліч свідомості й волі.

— Та, до речі… чи не до речі, швидше… забув сказати, — зупинився біля дверей Щенсний. — Щось та східна сторона наша податки не заплатила… Там, де Витків, Полове — ні свинячого, ні рогівщини[27]. Та й пасічне ще за ними, — вичікувально дивився на батька.

Франц Салезій у задумі похитав головою.

— Заплатять. Пошлю туди Домбровського з гайдуками — нікуди не дінуться, заплатять.

— Може, краще нам із Сіраковським поїхати?

— Хочеш — їдь, — байдуже кинув старий Потоцький.

1 ... 63 64 65 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця галицького Версалю», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Таємниця галицького Версалю"