Читати книгу - "Заступниця Баби-Яги, Марина Орєхова"

З-за рогу вирулив Вольдемар. Дідько! Що ж робити? Забігти в хату неможливо, бо там все затягнуте димом. А я ще й напівгола. Доведеться прикриватися, сівши якомога скутіше та натягнувши сорочку на коліна.

— Якого біса він так зачастив? — процідила я крізь зуби Лесані. Та нічого не відповіла.

— Вітаю, Яно… ой. Що у вас сталося?

Вольдемар затупцював на місці, зазираючи у будинок, затягнутий густим смердючим туманом.

— Та так, змерзли, закортіло нам розпалити каміна. А димохід ніхто давненько не чистив, схоже… — іронічно пояснюю я та злобно додаю. — Вогневицю викликали ми, ясно?

Вольдемар покосився на моє вбрання. Я помітила, як брови поповзли вверх, а очі забігали по моїх оголених ногах. Сильніше натягую сорочку на колінця, але розумію, що тоді утворюється занадто відвертий виріз на грудях. Краще вже на ноги хай дивиться. А ще краще — хай забирається геть цей стежник. Невже всі душі вже переправив і роботи в нього нема? Тільки й робить, що стежить за кожним моїм рухом!

— Вам потрібна допомога, пані? — трошки оговтався він, та все одно не відривав очей від мене. Чоловіки – такі чоловіки… Хоч вони люди, хоч стежники в Зачарованому лісі…

— Ні, пане стежнику. А ви до нас яким вітром, дозвольте поцікавитись? — лукаво посміхаючись, запитаю та свердлю його очима. Намагаюся дивитися просто йому в зіниці та насолоджувалася тим, як важко йому сьогодні робити те саме. Зазвичай його сині озера пильно буравлять мене поглядом, а сьогодні він ледве стримується, щоб не бігати очима по моєму тілу. Руки триматиму складеними на грудях, бо ще не дай боже, занадто розбурхаю фантазію бідолашного стежника…

— Я минулого разу забув у вас свого капелюха.

— Та ви що? — знов не стримуючи іронії, перепитую, вдаючи здивування. Звісно, я помітила капелюха одразу, як він пішов минулого разу. Чи думаю я, що він зробив це навмисно? Звісно що так. Чоловіки завжди так роблять. І жінки, до речі, теж, коли хочуть повернутися. Питання — навіщо? Стежник за мною стежить чи я цікава йому не як Берегиня? Хм…

Чесно зізнатися, він чоловік видний, нема що казати, але професія його трохи відлякує. Не дивно, що він такий відлюдькуватий та одинокий.

— Я перепрошую, що потурбував вас. Мабуть, я зайду іншим разом.

Помітно, що він сильно розгубився та швиденько зазбирався геть. Очі бігають, руки смикаються, ноги тупцюють на місці. 

— Ви капелюха забули, стежнику! — крикнула я йому навздогін, але він відмахнувся рукою та убіг.

Значить, він завітає ще раз.

— Здається, пані, стежник не просто так заходить, — резюмувала Леся.

Це вже навіть їй очевидно.

— Думаєш, стежку до мене топче? — хихикаю. — У нього нічого не вдасться.

— Ви така молода, Яно Петрівно. У вас ще буде чоловік. А страждання треба відпускати, бо вони не підуть ніколи від серця.

— Я не страждаю. Тобто страждаю, але… Я не хочу про це говорити, Лесю.

Кинула на неї похмурий погляд. Ну як моя бабуня! І хто ж вас усіх за язика тягне? Не потрібен мені чоловік.

— Перепрошую, пані…
Жихарка знітилася, вскочила з ґанку та втекла на кухню виганяти залишки смороду та диму своїми чарами. А я лишилася обдумувати її слова.

Ясна річ, на мене звертали чоловіки увагу. І після смерті Богдана теж, але хіба можу я хоч глянути у бік іншого, коли він досі зі мною? Богдан хотів освідчитись того дня, ми мали бути разом, але не склалося. Ця рана може ніколи не загоїтися. А може, я і не хочу її загоювати. Себто, ні, мені не подобається страждати, але справа не в стражданнях. Я просто не можу його зрадити. Принаймні ще не скоро зможу відпустити те, що між нами було. Ох, Богданчику, як же мені тебе не вистачає… 

Сама себе обіймаю руками за плечі та замружуюся, намагаючись згадати його обличчя. Риси стають дедалі розмитішими. Лишилися очі, рідні очі, сумні, з трохи опущеними зовнішніми кутиками. А посмішка? Ну-бо, Яно, ти пам’ятаєш. Ти не могла забути. Напружуюся сильніше, щоб згадати, щоб побачити в уяві.

Мозок пекельно складає пазл, дофантазовуючи картину, але образ тікає від мене, як би я не зосереджувалася. Це лякає мене. Я не хочу забувати. Не хочу, щоб він залишав мене.

У спину дмухнуло холодом. По шкірі побігли сироти. Схоже, від жару вогневиці вже нічого не лишилось, можна заходити всередину.