Читати книгу - "Брама Птолемея, Джонатан Страуд"

Голова мені йшла обертом.

— Стривай-но! — сказав я. — Я знаю тебе як Фекварла Спартанського, грозу егейців. Я бачив тебе в подобі чорного велетня, що топче лави гоплітів. А хто ти тепер? Кволий чоловічок, що радіє розкішній ванні? Що з тобою коїться? Чи давно тебе тут ув’язнили?

— Зо два місяці тому… Тільки хіба це ув'язнення? «Амбасадор» — розкішний, дорогий заклад! Гопкінс, бач, любив пожити в розкошах. Та й урядові шпигуни сюди не доберуться, тож я можу робити що тільки заманеться. Навіщо мені міняти його стиль життя?

Крук вибалушив очі:

— Я не про готель! Я про людське тіло!

Фекварл захихотів:

— Відповідь буде та сама, Бартімеусе! Минуло лише кілька тижнів відтоді, як ласкавий пан Гопкінс — як би це сказати? — запросив мене тут пожити. Мені, зрозуміло, знадобився час, щоб звикнути до такого життя, але тепер мені тут надзвичайно затишно. А моя міць, попри людську подобу, анітрохи не зменшилась. Я щойно переконав у цьому твоїх приятелів… — він усміхнувся. — Давно вже я так не вечеряв!

— Так, але ж… — я боязко кахикнув. — Сподіваюсь, ти не збираєшся зробити те саме зі мною? Ми ж із тобою давні знайомі! У нас стільки чудових спогадів на двох!

Очі пана Гопкінса весело блиснули:

— Отак буде краще, Бартімеусе! До тебе повертається колишнє почуття гумору. Правду кажучи, я й не збирався тебе ковтати.

Досі крук звисав із сікача в досить-таки похмурому настрої. Тепер, почувши цю несподівану новину, він пожвавішав.

— Та невже? Ти справжній друг, Фекварле! Пробач мені і той випадок із гаєм, і наші сутички через Амулет, і оті Конвульсії, під прикриттям яких я підібрався до тебе тоді в Гейдельберзі, в тридцять другому… — я повагався. — А ти, здається, й не знав, що то був я? Одне слово, пробач мені все. Дуже дякую тобі. А тепер, будь ласка, витягни цей сікач, і я піду собі.

Чоловік із безжурним обличчям і не думав витягати сікач. Натомість він ближче нахилився до крука.

— Я ж не казав, що помилую тебе, Бартімеусе! Я лише сказав, що не з’їм тебе. Навіть подумати гидко! Мене нудить із першого-ліпшого погляду на твою сутність. Але й відпускати я тебе, зрозуміло, не збираюсь. Цієї ж ночі ти помреш у страшних муках…

— От і чудово!

— І помиратимеш так довго, як це влаштую я.

— Нащо тобі перейматися таким…

— Та спершу я хочу тобі дещо сказати, — Гопкінсова вишкірена посмішка підсунулася ще ближче. — Хочу сказати тобі, що ти помилявся.

Хоч як я пишаюся своєю кмітливістю й проникливістю, та ці слова нівроку спантеличили мене.

— Що?

— Безліч разів, — провадив Фекварл, — я казав тобі, що сподіваюся, що рано чи пізно джини стануть вільними. Такі джини, як ми з тобою. Чому ми б’ємось один з одним? Бо нас нацьковують наші кляті господарі-люди. А чому ми коримось їм? Бо в нас немає вибору. Безліч разів я думав про те, що ці правила можна подолати. І так само безліч разів ти казав мені, що я помиляюсь.

— Ну, я казав про це не зовсім так. Я казав, що ти цілковитий…

— Ти казав, Бартімеусе, що ми неспроможні подолати дві проблеми. Проблему волі й проблему болю. І я знову читаю цю впевненість у твоїх примружених очицях! Але ти помиляєшся. Поглянь зараз на мене: що ти бачиш?

Я поміркував:

— Маніяка-вбивцю в людській подобі? Моторошну суміш гіршого, що є в людині й джині? Чи, може, — тут я, звичайно, трохи перебільшив, — колишнього ворога, який зненацька вирішив пожаліти й помилувати мене?

— Ні, Бартімеусе. Ні! Гаразд, я скажу тобі. Ти бачиш вільного джина. Я не дивуюся, що ти не розумієш мене: за п’ять тисяч років такого дива, як я, ще не бувало! — він підняв свою людську руку й лагідно погладив пір’я на моїй голові. — Ти уявляєш це, жалюгідна поранена істото?! Без усякого болю! Без болю, Бартімеусе! О, — зітхнув він, — ти й гадки не маєш, яким ясним здоровим глуздом це наділяє мене!

Без болю… В глибині моєї змореної, плутаної свідомості спливло раптове видовище: кістяк Ґледстона, що стрибає й підскакує…

— Колись я зустрівся з одним афритом, — зауважив я. — Він теж говорив щось подібне. Але його сутність була ув’язнена в людських кістках, і він просто збожеволів. Урешті він вирішив, що краще буде померти, ніж отак жити…

Фекварл скривив Гопкінсове обличчя в посмішці:

— Ти про Гонорія? Так, я чув про нього. Бідолаха був дуже впливовий! Моя сутність захищена — так само, як і його, — і я вільний — так само, як і він. Тільки не забувай, Бартімеусе: на відміну від нього, я не збожеволію!

— Для того, щоб ти перебував у цьому світі, тебе потрібно викликати, — заперечив я. — Отож ти повинен виконувати чийсь наказ…

— Мене викликав Гопкінс! І його наказ я виконав. Тепер я вільний!

Я вперше побачив усередині людини щось від сутності джина: в глибині Гопкінсових очей спалахнули переможні вогники.

— Можливо, Бартімеусе, ти пам’ятаєш: під час нашої останньої розмови я з надією згадував необачність деяких лондонських чарівників — людей, які коли-небудь можуть подарувати нам волю.

— Так, пам’ятаю, — відповів я. — Ти говорив про Лавлейса.

— Справді, але не тільки про нього. З’ясувалося, що я мав рацію! Ось він, початок нашої волі! Спочатку Лавлейс трохи перестарався. Його задум луснув, він помер, і я…

— Звільнився! — вигукнув я. — Так! До речі, завдяки мені! Хоча б за це ти став моїм боржником…

— … і я був ув’язнений у скриньці на морському дні, завдяки одній з умов закляття, яким мене викликали. Увесь час, поки я перебував там, я проклинав Лавлейсового вбивцю.

— О, це, напевно, був мій господар! Я ж казав йому, щоб він не поспішав. Та хіба він мене слухатиме?..

— На щастя, невдовзі мене звільнив один Лавлейсів знайомий, який знав про мене й мої таланти. Відтоді я працював з ним.

— Напевно, Гопкінс? — запитав я.

— Правду кажучи, ні. До речі! — Фекварл позирнув на годинник. — Ніколи мені тут пліткувати з тобою. Цієї ночі розпочнеться революція, і я мушу брати в ній участь. А ти — зі своїми бовдурами-друзями — й так добряче затримав мене.

Крук підбадьорився:

— То ти не матимеш часу на те, щоб завдати мені довгої й болісної смерті?

— Не матиму, Бартімеусе. Але смерті тобі не обминути…

Він