Читати книгу - "Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл, Сюзанна Кларк"

за плугом на ріллі, він одразу згадав про сім’ї, чиє існування залежало від землі і про чий добробут завжди турбувалася міс Вудгоуп. У його голові почала розгортатися ідеальна розмова. «Які ваші наміри щодо орендарів?» — запитала би вона. «Наміри?» — перепитав би він. «Так. Як ви збираєтеся полегшити їхній тагар? Ваш батько обібрав їх до останнього пені. Він зробив їхнє життя мізерним». «Знаю, — погодився би він, — я ніколи не схвалював батькових учинків». «То ви вже знизили ренту? — запитала би вона далі. — Поговорили з парафіяльною радою? А про притулки та школи ви вже думали?»

— Дуже нерозважливо з її боку вести мову про ренти, про притулки і про школи, — похмуро думалося Стрейнджеві. — Батько ж помер не далі, як минулого вівторка.

— Диво та й годі! — раптом озвався Джеремі Джонс.

— Хмм? — запитав Стрейндж. Він зауважив, що вони зупинилися під білими воротами. На узбіччі стояв охайненький білий будиночок. Споруджений нещодавно, він мав шість стін і готичні вікна.

— Ну, і хто тут збирає подорожчину?

— Хмм? — перепитав Стрейндж.

— Це хатинка митаря, сер. Онде на дошці зазначено, скільки треба платити. Але ж тут нікого немає. Мені залишити шість пенсів?

— Так-так. Як хочеш.

Отже, Джеремі Джонс поклав на порозі будиночка шестипенсовик і відчинив ворота Стрейнджу. За якихось сто ярдів вони опинилися в селі. Тут стояла стародавня кам’яна церква, і золоте зимове світло грало на ній, дорога пролягала алеєю давніх покручених грабів, поміж яких виднілися охайні кам’яні будиночки, з коминів піднімався дим. Понад шляхом у берегах із сухою пожовклою травою біг струмок, на билинках висіли крижані бурульки.

— Де люди? — здивувався Джеремі.

— Що? — запитав Стрейндж. Він озирнувся і побачив двох дівчаток, що визирали з вікна хатинки. — Он.

— Ні, сер. То діти. Я кажу про дорослих. Я їх не бачу.

Правда, жодного дорослого видно не було. Гуляли курчата, у соломі на старезному возі сидів кіт, у полі ходили коні, та всі люди, здавалося, кудись поділися. Щойно Стрейндж і Джеремі виїхали із поселення, причина такої химородії стала очевидна. У сотні ярдів за селом якийсь натовп зібрався біля зимного живоплоту. Усі були озброєні хто чим — сікачами, серпами, дрючками і рушницями. Картина виходила дуже дивна, лиховісна й кумедна водночас. Село ніби пішло війною проти кущів глоду й бузини. Низьке зимове сонце золотило одяг та зброю напружених, зосереджених поселян, за якими тягнулися довгі голубі тіні. Усі зберігали цілковиту мовчанку, і коли би хто не поворухнувся, то робив це обережно, немовби боячися зробити найменший шум.

Проїжджаючи повз них, Стрейндж і Джеремі попіднімалися в стременах та витягли шиї, намагаючись роздивитися, що ж там таке привабило увагу людей.

— Диво та й годі! — вигукнув Джеремі Джонс, коли вони вже проїхали. — Там же нічого не було.

— Ні, — заперечив Стрейндж, — там був якийсь чоловік. Не дивно, що ти його не помітив. Я й сам спочатку був прийняв його за корінь, але то точно чоловік: високий, худий, виснажений, — і справді радше корінь, але все ж таки чоловік.

Дорога привела їх у темний зимовий ліс. Цікавість Джеремі Джонса тільки розпалилася, він усе міркував, ким міг бути той чоловік і що поселяни хотіли йому заподіяти. Раз чи два Стрейндж відповів йому навмання, проте невдовзі повернувся думками до місс Вудгоуп.

— Краще нам обійтися без обговорення змін, які спричинила батькова смерть, — думав він. — Надто небезпечно. Почати треба з легших, нейтральних тем. Наприклад, із пригод цієї поїздки. Чим же її зацікавити? — Він роззирнувся навколо. Їх зусібіч оточували дерева, з яких крапала вода. — Невже нічого такого? — І Стрейндж пригадав вітряк у Герефорді, на одному з крил якого розвівався дитячий червоний плащ. Крила крутилися, і в один момент вони волочили його по сльотавій землі, а в інший — він уже майорів у небі, немов яскравий багряний стяг. Ніби якась алегорія. — Потім я їй розкажу про порожнє село, дітей, що визирали із вікон, одна із лялькою в руках, а інша — з дерев’яним коником. Потім — про мовчазний озброєний казна-чим натовп та чоловіка під живоплотом.

«О! — безперечно скаже вона. — Сердешний! Що з ним сталося?» «Не знаю», — відповість їй Стрейндж. «О…» — скаже вона.

— Стій! — раптом напнув повіддя коня Стрейндж. — Так не годиться. Мусимо вернутись. Мені ніяково, тільки-но подумаю про чоловіка під живоплотом.

— Хух! — полегшено видихнув Джеремі Джонс. — Радий, що ви це сказали, сер. А то мені теж.

— Ти ж не брав з собою ніяких пістолів? Ні? — уточнив Стрейндж.

— Ні, сер.

— Ч***! — вилаявся Стрейндж і одразу ж скривився, бо міс Вудгоуп не схвалювала лайку. — Може, хоч ніж? Абощо?

— Ні, сер. Нічогісінько. Але можете не перейматися. — Джеремі зіскочив із коня і пішов бродити підліском. — Якщо хочете, я зараз же зроблю нам кийки із цих гіляк. Буде не гірше од пістолів.

Біля невеличкого гайка хтось виламав собі пару дебелих ломак та й лишив їх так лежати на землі. Джеремі подав одну Стрейнджу. Справжнім кийком це назвати було складно, скоріше — товстою сучкуватою гілкою.

— Що ж, — із сумнівом проказав Стрейндж, — краще, ніж нічого.

Другою озброївся сам Джеремі. Так вони і поїхали назад до села і мовчазного натовпу.

— Агов, ви там! — Стрейндж крикнув до чоловіка в сорочці пастуха, обшитій плетеними шаликами, та крислатому капелюсі й помахав йому палицею, сподіваючись справити загрозливе враження. — Що?..

У цю ж мить декілька людей із натовпу озирнулися до нього та поприкладали пальці до губ.

До Стрейнджа під’їхав інший чоловік. Він мав трохи пристойніший одяг у порівнянні з пастухом — коричневе плисове пальто. Він торкнувся, вітаючись, свого капелюха і тихо промовив:

— Перепрошую, сер, але ви не могли би одвести коней подалі? Вони тупочуть копитами і голосно пирхають.

— Але ж… — почав був Стрейндж.

— Цитьте, сер! — прошепотів чоловік. — Ваш голос! Він надто гучний. Ще розбудите його!

— Розбуджу? Кого?

— Чоловіка під живоплотом, сер. Це маг. Хіба ви ніколи не чули, що передчасно розбуджений маг може відкрити шлях своїм снам у наш світ?

— Хтозна ж, які кошмари йому зараз сняться! — пошепки погодився з ним інший чоловік.

— Та як же… — почав Стрейндж. І знову кілька людей озирнулися на нього і на мигах показали, щоб він говорив тихіше.

— Як же ви знаєте, що він маг? — стишено повторив Стрейндж.

— А! Останні два дні, сер, він пробув у Монк-Ґреттоні. Говорить усім, що маг. Першого ж дня обдурив декілька дітей, змусивши їх красти пироги і пиво. Казав їм, ніби це для королеві фейрі. Вчора блукав по землях Фарвотер-Голлу, головного місцевого маєтку, сер. Місис