Читати книгу - "Ясон, Дзюбенко Вікторія-Магдалена"

Спізнилась. 

Відчуття смутку нахлинуло і потягло мене якомога далі від залитої сонцем галявини. Далеко у темну воду.  

-Ти зовсім страх загубила? - захеканий, за мною вискочив Август і обійняв за плечі. - Тільки ж недавно підвернула ногу. А зірвалась чого? Я навіть подумати не міг, що ти так швидко вмієш бігати. - я чую його слова, але не маю сил відірвати погляд від того краю. Розуміння висковзує як вода протікає через пальці. - Віта.. - тіло пішло в розворот і світ погас. Я опинилась в його обіймах. Темно, але я досі чітко бачу, там хтось лежить на березі. 

-Там.., - як же типово, мозок вже майже повернувся до мислення, а тіло запізнюється. Шкіра вкрилась мурашками, під кофту увірвався його видих. Невже він теж бачить? Я не марю? Довелось докласти зусиль, щоб хоч трішки звільнитись з обіймів та подивитись йому в очі. 

-Вибач, - він розслабив руки й між нами опинилась прірва, - тебе всю трусило, я не знав..

-Дякую, - нарешті я повернулась, час виправляти натворене, - це справді було найкраще, що ти міг зробити. Питати без змісту, я не уявляю, що на мене найшло. - я знову глянула вбік, але ні коня, ні того, хто був біля нього, звісно вже не було. - здається я бачила там чоловіка. - сказала вголос і стало легше. - Певно мені голову сонце перегріло. - вже цілком весело видала я досить закономірний висновок, але ж чому тільки твій погляд темніше темного? 

-Ми можемо повернутись, це факультативна зупинка екскурсії. 

-Ні, ні, в жодному випадку, мені до вподоби вода. Тим паче, - я доторкнулась до його голови. Навіть через рукавичку чути, що його напекло не менше як мене. Ми необачно повірили, що хмарна погода протримається всю прогулянку, і звісно, як тільки наша екскурсія досягнула точки досить далекої, щоб повертатись додому, вийшло сонце. - ти також гарячий. Як щодо освіжитись? 

-Тільки якщо обіцяєш бути обережна. Не хотілось би закопувати ще одне молоде тіло так швидко, а потім ще й пояснювати родині чиє воно.. - так тепер ти про це легко жартуєш, що змінилось? Хоча його веселий тон зовсім не відповідає сказаному і я любитель таких жартів, щось живе у цих словах жахаюче. - Так. Чекай! Не подумай нічого дурного. Тут неподалік, нижче водозбору, наш родинний цвинтар. 

-Ідеально, ще скажи, що це наш останній пункт програми. - мій гумор включився у гру.

-Власне, я не планував тебе туди вести. Просто жарт сам вислизнув. 

-Дотепно, проте думаю доречніше буде спалити мене на багатті. - я справді за кремацію, гуманно до природи та економічно вигідно. - Але не цього разу, обіцяю, я буду акуратна. Тим паче ти ж будеш поруч? - пауза, ще трішки й лиш тоді він кивнув. 

Ні теми, ні манера спілкування, від першого знайомства, нічого з вищеназваного не відповідало нормам. Не так і не про таке зазвичай говорять мало знайомі люди. Ця відкритість, ця інтимність, вона зближує і змушує мене забувати, що насправді я його зовсім не знаю. І якщо хочу дізнатись, то вартує фільтрувати те, що я говорю. 

Повернувся? 

Від несподіванки я занадто сильно налягла на двері. Спершу вони перейшли у швидкий поступальний рух, а тоді різко зупинились від зустрічі з перешкодою. 

Невже знову вдарила? 

-Я ж ніби не зробив ще нічого поганого, щоб ти мене прибити захотіла. І як плануєш ховати тіло в хаті повній людей?

-Ой!

-Ти не мене очікувала побачити? - вертіння головою в пошуках слідів невідомого члена сім’ї видало мене з потрохами. 

-Я, .. тут, хм.. - зберись, у тебе розповідь зараз на рівні 3-х річної дитини. Здається він саме це й подумав, принаймні нічого іншого його питливо-здивований погляд не висловлює. - тут проходив хлопець, я, здається, його десь бачила, але згадати не змогла. - викручуйся тепер давай.

-Справді? Тоді це певно Ярій. 

-Ярій? Той самий, до кого в клініку ми їздили?

-Так, той самий. І чому ти така здивована?

-Справді, чому ж я така здивована?! Ти його тоді назвав знайомим, але ж ніяк не братом. Закономірно, чого я здивована чути, що він тут. 

-Ааа, погоджуюсь, це я тебе спантеличив. У нас .., стосунки, як би то сказати, - та вже якось говори, так виглядає, що між вами всіма тут кішка, чи їх ціла зграя пробігла. За виключенням хіба Миро з Мією, вони здались мені дуже дружніми. - натягнуті, це буде найближче до реальності слово. Але зараз не про це. Ти готова до екскурсії? 

-Що? - я ні до чого не готова, бачив би ти мене три хвилини тому, то б не питав таких дурниць. - Екскурсії? 

-Звісно, я покажу тобі, що де є в домі та навколо. - гаразд, від такого не слід відмовлятись. Молюск, час вилазити з мушлі! 

-Із задоволенням, секундочку, я поставлю свій телефон на зарядку. 

-Без питань. 

-Август!? Я єдиний гість? Всі інші твоя рідня?

-Так, але тобі за це не потрібно турбуватись. - легко тобі таке говорити. - Ходімо! 

Закономірно, я почуваюсь не у своїй тарілці серед великої родини. Думаю, він це знає. Він не просто вирішив показати мені все навколо. Так мені та всім навколо продемонстрували - я маю право ходити, де хочу, я його гість і під його протекцією. Хм… Дивна думка.

-Це те, що я думаю? - після прогулянки не маленьким будинком і навколишньою територією, я досить навіть змучилась, але попереду чути шум ріки.