Читати книгу - "Ясон, Дзюбенко Вікторія-Магдалена"

-Так, думаю тобі там сподобається. - звісно сподобається, кому у цьому світі не подобається вода? Та ще й в досить жаркий день. Хоча сонце потрохи сходить до низу, задушливість ще не пройшла.

Спершу пряма та рівна, а тоді вузька й закручена, доріжка відгукується лезгом камінців під моїми ногами. Долоні спітніли, спиною побігли струмки. Я чую, як тече ріка, як шумить листя дерев, я відчуваю запах лісових ягід. Не маючи ні найменшого поняття, що чекає за поворотом, я несуся вперед без зупину. Мені потрібно встигнути. 

До кого? 

Думка раціонального мозку витягла свідомість з переплетіння відчуттів і я опинилась на широкій кам’яній галявині. Схилившись до води на протилежній стороні, граційно п’є холодну воду високий чорний кінь. Так спокійно і впевнено, не звертає навіть краплі уваги на чужака. 

Спізнилась. 

Відчуття смутку нахлинуло і потягло мене якомога далі від залитої сонцем галявини. Далеко у темну воду.  

-Ти зовсім страх загубила? - захеканий, за мною вискочив Август і обійняв за плечі. - Тільки ж недавно підвернула ногу. А зірвалась чого? Я навіть подумати не міг, що ти так швидко вмієш бігати. - я чую його слова, але не маю сил відірвати погляд від того краю. Розуміння висковзує як вода протікає через пальці. - Віта.. - тіло пішло в розворот і світ погас. Я опинилась в його обіймах. Темно, але я досі чітко бачу, там хтось лежить на березі. 

-Там.., - як же типово, мозок вже майже повернувся до мислення, а тіло запізнюється. Шкіра вкрилась мурашками, під кофту увірвався його видих. Невже він теж бачить? Я не марю? Довелось докласти зусиль, щоб хоч трішки звільнитись з обіймів та подивитись йому в очі. 

-Вибач, - він розслабив руки й між нами опинилась прірва, - тебе всю трусило, я не знав..

-Дякую, - нарешті я повернулась, час виправляти натворене, - це справді було найкраще, що ти міг зробити. Питати без змісту, я не уявляю, що на мене найшло. - я знову глянула вбік, але ні коня, ні того, хто був біля нього, звісно вже не було. - здається я бачила там чоловіка. - сказала вголос і стало легше. - Певно мені голову сонце перегріло. - вже цілком весело видала я досить закономірний висновок, але ж чому тільки твій погляд темніше темного? 

-Ми можемо повернутись, це факультативна зупинка екскурсії. 

-Ні, ні, в жодному випадку, мені до вподоби вода. Тим паче, - я доторкнулась до його голови. Навіть через рукавичку чути, що його напекло не менше як мене. Ми необачно повірили, що хмарна погода протримається всю прогулянку, і звісно, як тільки наша екскурсія досягнула точки досить далекої, щоб повертатись додому, вийшло сонце. - ти також гарячий. Як щодо освіжитись? 

-Тільки якщо обіцяєш бути обережна. Не хотілось би закопувати ще одне молоде тіло так швидко, а потім ще й пояснювати родині чиє воно.. - так тепер ти про це легко жартуєш, що змінилось? Хоча його веселий тон зовсім не відповідає сказаному і я любитель таких жартів, щось живе у цих словах жахаюче. - Так. Чекай! Не подумай нічого дурного. Тут неподалік, нижче водозбору, наш родинний цвинтар. 

-Ідеально, ще скажи, що це наш останній пункт програми. - мій гумор включився у гру.

-Власне, я не планував тебе туди вести. Просто жарт сам вислизнув. 

-Дотепно, проте думаю доречніше буде спалити мене на багатті. - я справді за кремацію, гуманно до природи та економічно вигідно. - Але не цього разу, обіцяю, я буду акуратна. Тим паче ти ж будеш поруч? - пауза, ще трішки й лиш тоді він кивнув. 

Ні теми, ні манера спілкування, від першого знайомства, нічого з вищеназваного не відповідало нормам. Не так і не про таке зазвичай говорять мало знайомі люди. Ця відкритість, ця інтимність, вона зближує і змушує мене забувати, що насправді я його зовсім не знаю. І якщо хочу дізнатись, то вартує фільтрувати те, що я говорю. 

Дивне місце, я тут сама не своя. Хоча, чому вже дивуватись, останнім часом це мій звичний стан. Навіть не так. Поруч з ним цей стан перманентно присутній. 

В мене полетіли бризки холодної води.

-І довго ти там зібралась стояти? Напекло голову, тепер хочеш спалити обличчя, мазохістка. - він правий, я стою і поглядом вловлюю орлицю над нами. 

-Що сказав? Зараз я тебе змушу пошкодувати за такі слова. - це виклик, дитячий, такий щирий, що втриматись не реально. 

-Спробуй тільки. 

Варто зняти взуття, воно буде довше сохнути ніж одяг. 

Він по кроку зсувається в річку. 

-Що, вирішив втекти? Так тільки гірше зробиш! 

-Ти спершу дотягнись до мене. - без особливої потуги він вихопив долонями воду з потоку і міні водоспад полетів на мене. 

-Пффф, - я струсила краплі, частина прилетіла на обличчя, - тобі пощастило, що я не малююсь, інші дівчата тебе б на місці в попіл перетворили, як би ти їм ось так туш розмазав. - він лише усміхнувся. 

Крок за кроком по камінчиках я наближаюсь. Більшість з моїх спроб провалились і наразі попередня погроза виглядає лише як пусті слова. Не дурна, я розумію, що моїй силі з його не тягатись, але міг би забрати з лиця цю усмішку, він же насміхається наді мною. Та ще й не просто. Йому точно відомо, що я зі всіх сил пробую виконати обіцяне, а він з такою легкістю то сходить з лінії вогню, то глузливо навіть не зсувається, бо бризки не долітають.