Читати книгу - "Ясон, Дзюбенко Вікторія-Магдалена"

-То що, ти остигла? Готова здаватись? - я ледь не вщент мокра, хоча він навіть не цілився у серйозно. Це виводить ще більше. Йому ж всього шорти зачепило, і то не я тому причина, а його необережність. 

-Ти ще смієш таке говорити. - це не кінець. 

Переконаний у своїй недосяжності, він підійшов до мене на відстань двох широких кроків. 

Зараз я тебе дістану. 

Перший крок, нога чітко приземлилась на вершечок сухого каменю і поверхня міцно схопилась. Другий крок, я вже майже біля нього. Залишилось лише в польоті додумати як саме я планую його дістати. Виглядає, що я прямую в його обійми, але ж це зовсім не те що планувалось. 

Так, це буде найлегший спосіб! 

Я зупинилась на лівій нозі та замахнулась правою. 

Надто сильно замахнулась. 

Тіло понесло вперед. Добре, що в перспективі на місці мого падіння не горби каменів, а всього лиш покрите на добрих 30 см водою дно. Приземлення обіцяє бути гучним, епічним і дуже постидним, проте не травматичним. 

Я витягла руки вперед, щоб якомога швидше загальмувати. Вони опинились на теплому тілі, дві долоні твердо лягли на вже знайоме місце на талії. Август, припавши на одне коліно, зловив мене. 

Занурення у воду скасовується. Та й сушитись тепер я буду не одна. Частина потоку відділилась і хвилею бризнула йому в спину.

-Ти мене дістати так хотіла, чи забитись? - без злості, без роздратування. Це ще гірше, його слова прозвучали з байдужим холодом. 

-Вибач, - він підхопив мене на руки й виніс на берег, - я не розрахувала замах. Ти забився? - цілком реально, зважаючи на швидкість з якою він приземлився на кам’яне дно річки.

-Ні.. - його здивував мій логічний висновок, - я за тебе злякався. Обіцяла ж бути обережна. 

-Добре, що ти свою обіцянку краще стримав, як я свою. 

-Як тепер пропонуєш повертатись. Одна справа приведи я тебе всю мокру, а уяви собі Миро, коли він мене побачить. Я ж від насмішок цілу вічність не відмиюсь. 

-Роздягаємось і сохнемо? - його крок зупинився і чесно, так плавно перейшов у поступальний рух вниз, що боюсь судити, чи то слова мої його здивували, чи то він тут і хотів мене опустити. Я залилась сміхом, час розряджати атмосферу, - Не цілком, я не ексгібіціоністка, не подумай дурного, але верх краще зняти й розкласти на камінні. 

-Погоджуюсь, - усміхнувся. 

За інших рівних я б подумала, що це усмішка з фразою типу: звісно роздягайся, роздягайся, для чоловіків це ж нормально без кофти бути, а от для дівчат не завжди. Здається не у випадку з Августом. Упевнившись, що я твердо стою на землі, він зробив декілька кроків вбік і залишився стояти спиною. 

Я очікувала на водойму чи щось схоже, та й в поїздці так зручніше, тому під кофтою у мене топ. Ні найменшого приводу для сорому за сидіння тільки в спідній білизні. І якщо збоку хтось побачить - також виглядає пристойно, зараз багато хто так ходить. Нічогісінько екстравагантного. 

-Август, можеш не тікати, я … в топіку - фраза зійшла на тишу. Наскільки я себе вважаю не чутливою, настільки сильно я була вражена побаченим. Всі ці рази чорна тканина приховувала широкі плечі, наче б то міцне тіло, проте такі різкі западини ребер, такі глибокі шрами вздовж хребта. Що з ним? Тоді та зараз. Звісно цікавості складно сказати ні, таємниця тягне жіночу натуру пізнавати темну душу чоловіка, але …

-В топіку значить, він що у тебе водовідштовхувальний? - в розвороті зі смішком його погляд зіштовхнувся з моїм і обличчя одразу змінило вираз. Я виглядаю надто шокованою. - Вибач, я … - він розпочав одягати вже майже цілком зняту сорочку, - з тобою поруч так легко забути про реальність. - Мить, моя рука лягла на його передпліччя. 

-Сорочку таки краще висушити, - мені незручно підняти очі, серце імпульсами розганяє гарячу кров по тілу, зараз я можу лише зосередитись на пальцях і стягнути з мокрої шкіри рукави. - вибач… за моє здивування, - говорити й називати своїми іменами відчуття, найдієвіший спосіб з ними впоратись, - я навіть подумати не могла, - сорочка остаточно опинилась в моїх руках, руки зіслизнули й тильна сторона долоні дотикнулась до його ребер. Він затримав подих, я несвідомо знайшла його погляд. 

-Будь ласка... - долоня лягла на мою кисть. Я, неспроможна чинити супротив, зупинилась. 

Втеча провалилась. Глибокий вдих, він не знав, що сказати далі, як і я не знала як діяти. Август сів колінами на каміння. Моя рука ледь зачіпає волосся, що вибилось з ранішнього колоска. Холодні пальці тремтять на моїй шкірі.

Віто, не на часі зараз втікати. Ще б крихта часу, ще крапля і буде за пізно. Я поклала руку на м’яке чорне волосся і сама опинилась навприсядки голова до його голови. Досі не можу змусити себе підняти очі. 

Зціпеніння. Його біль розливається хвилями по моєму тілу. Звідки ж стільки емпатії? 

-Вибач, що мій шлях зайняв так багато часу, вибач, що ти був сам. - будь ласка, повір мені. Тепер я тут, до болю хочеться додати, але звучить надто самовпевнено. 

Обидвома руками він взяв моє обличчя. Кров застигла в жилах і час зупинився. Я не зможу зсунутись. Я не дозволю собі. Якщо зараз піти, шляхи до нього поростуть бур’яном. Але логічне продовження тут і зараз не здається правильним. Боже, світ. Відповіді губляться в нейронних закінченнях. Мені або діяти, або приймати.